Умер Павло Загребельный

[varjag_2007]

Только что по 5 каналу передали, что сегодня на 85 году жизни скончался украинский писатель Павло Загребельный, автор "Евпраксии", "Я - Богдан", "Диво", "Гола душа", "Южный комфорт" и многих других, переведенных на все языки Советского Союза и на многие мировые языки. Лично мне и моей семье не за что было любить покойного, но когда умирает деятель культуры такого масштаба по меркам страны, то с таких сообщений начинаются новости, а не передается в конце после рассказов о зарубежных безделицах или о политтрескотне. Передадают сообщение о соболезновании в адрес родных от руководителей государства. Такое отношение к ведущему украинскому писателю показывает истинное отношение националистическо "элиты" к культуре Украины.

+ Пусть земля ему будет пухом!

Comments

Re: Согласен.

[varjag-2007.livejournal.com]

Вам навязывают не украинскую культуру. Вам навязывают антикультуру, которая у украиской интеллигенции вызывает настоящий шок. Русскому трудно представить, какой погром на культурном поле Украины устроили єти националисты, я уже не говорю о том, что многих украиноязычных ввиду полного уничтожения украинозячного сегмента культуры Украины, выбросили в русскоязычное. Вот я недавно говорила с трьетьим секретарем ЦК Компартии. Так он, причем віходец из Донбасса, говорил на полном серьезе, что когда скинут ющенковский режим, то первым делом надо будет наряду с ркусским языком восстанавливать украинский. Я, украинка, зачастую сейчас должна напрягаться, чтобы понять, что говорят по некоторым каналам. Ребенок читает украинских классиков в переводе с украинского на "украинский" Это по-вашему, украинская культура? Отец - это культура, Ивасюк, которого националисті убили - это культура, Академик Толочко - это культура, а то что сейчас, это антикультура, торжествующее мурло.

Re: Согласен.

[lasema.livejournal.com]

Ну, слава Богу, кажется, поняли друг друга!!!
Я сам из Лисичанска, это Луганская область. В школьные годы достать хорошую книжку на русском языке - большая проблема. А на украинском - сколько угодно. А так как читать хотелось очень, "мову" освоил поневоле. И сейчас когда по работе приходится сталкиваться с приезжими из западных областей, произвожу на них впечатление знанием украинского. Не хвастаюсь, но и не стыжусь. Нормальное явление.
Так вот сейчас украинский мне практически не нужен. На русском книжек валом, как разговорным мы им не пользуемся... Так что если раньше я был В ОСНОВНОМ русскоязычным, то теперь - практически полностью.
И не я один такой.

Re: Согласен.

[varjag-2007.livejournal.com]

Вы не совсем правы. Это как воздух: когда им дышишь, то не замечаешь. Раньше вы слышали по "Проминю" прекрасные украинские песни, которые пела вся страна, вы видели афмши, кто-то говорил к вам по украински, но вы понимая отвечали по-русски и все друг друга понимали. Это - синкретизм, мультикультурность. Например, мой сосед, если уж на бытовую тему, его прадед или прапрадед - герой русско-турецкой войны, имел три Георгия, и получил право где хочет поселиться в Империи. Он поселился в Киеве и с тех пор так все его потомки и живут. Сосед - русскоязычный. Он, как и вся семья, всегда разговаривал по-русски (его бабушка была главным бухгалтером Союза писателей, поэтому и оказались соседями. Его жена почти из западной Украины, из села Хмельницкой области. Они между собой разговаривают по-русски. Я с соседом - по-русски, а с женой - по-украински, причем, если в диалоге с ними то ему, то ей отвечаю, переход и это просто незаметно взгляду и органично. Это - мультикультурность и полнота. Знаете, я нашла список книг отца на одном сайте спод "шапкой" "Классика советской русской фантастики", или диск "Золотой фонд русского рока", там были Скрипка и "Океан Эльзы" (когда у них еще были нормальные песни,), а вот чуть ли не каждая передача Шустера начинается "А что сегодня про Украину говорили на российских канадах?" Ведь не спрашивают, как долбят (или хвалят на британских, американских), мы - неразрывно связаны друг с другом и один без другого полуинвалиды. И потому между Россией и Украиной хотят посеять вражду.

К слову про Луганск. Когда был оранжевый переворот, я из духа протеста надела голубой шарфик.в общем, если интересно, вот в этом посте я описала, что переживала http://varjag-2007.livejournal.com/14421.html . Но однажды вечером поздно мы ехали в троллейбусе, я и малая в шарфиках. На нс смотрят злыми вытаращенными глазами. И вдруг подходит парень лет 25-27, чуть подвыпивши и наконясь берет малую за руку и целует ей и говорит "Спасибо" (ксати, он слышал от нас украинскую речь между собой). Я спрашиваю за что? Он говорит "За поддержку" А тут мы подъезжаем к нашей остановке, а у меня наболело и я говорю: "За это мою малую каждый день в школе бьют ногами". У него (а он, как я говорила, был подвыпивши) загораются глаза, он пытается за нами идти и говорит: "Кто? Скажите кто? Я ему дам!" Я еле успокоила, сказала, спасибо" :)

Re: Согласен.

[b-al-u.livejournal.com]

О языке соглашусь с Мирославой. Я свободно переключаюсь с русского на украинский и, с недавних пор, относительно автоматически на английский.

Re: Согласен.

[mykola danylov (from livejournal.com)]

+100

Ви потрапили в найболючіше місце. :) :( Відчував приблизно те саме, тільки не знав, як це сформулювати, і чи воно взагалі підвладне формулюванням. Але якщо те саме говорить людина з української літературної родини, значить, у нашому "да[н/т]ському королівстві" справді щось не те...

Зараз мені байдуже до звинувачень (констатацій абощо) нинішніх "патріотів" у "радянськості", "постколоніальному синдромі", "ісконництві" чи інших позначок, у прокрустове ложе яких зараз намагаються ввіпхнути людину, що не сприймає нинішній "державний дискурс". Байдуже з п'ятьох причин: 1) вочевидь, скоро я надовго полишу Україну; 2) моя родина за УРСР приятелювала (в силу суспільного становища діда і обидвох прадідів) як з компартійними бюрократами, так і з українськими дисидентами (бо бабуся мала добрі вуха і короткого язика, тож обидві сторони вважали її за добру приятельку); 3) на відміну від багатьох батьків нинішніх "патріотів", у нашій родині завжди шанували українську культуру (пісні, вишиванка дідові на роботу, якісна художня література; я малим переписував Шевченка в "захалявну книжечку" і заучував його напам'ять); 4) на відміну від нинішніх випускників шкіл, я пам'ятаю психологічне піднесення 1990-91 рр. і намовляв бабаусю голосувати за незалежність України; 4) серед однолітків, з якими спілкувався у середині 1990-х і аж до 2005-го, не було "свідомішого" за мене (захоплення "розстріляним відродженням", зачитування вночі Грушевським, який тільки-но з'явився друком, написання патріотичних віршів [зокрема в день смерті О. Гончара 1995-го], штудіювання біографії Бандери та новітньої історії "визвольного руху", матеріальна і моральна підтримка друзів під час "помаранчевої революції" тощо). Я психологічно знаю, що це таке, розумію душевний стан нинішніх "національно стурбованих" українців, бо пережив і це також. Слава Богові, що це не змінило світогляд настілки, аби я вважав це найвищою духовною цінністю, і що крім цього мав ще кілька великих "абстрактних" зацікавлень (зокрема, в мистецтвах лікування та музики), які не дали душі загрузнути в історико-соціальних чварах.

Але що ж я побачив далі? "Націотворення" (якщо стати на конструктивістську модель націогенезу) або "відродження нації" (примордіалізм) базується не просто на етно-національних міфах (це, в принципі, невідворотно для будь-якого народу), а на відвертих зловживаннях (бо зараз, на відміну від попередніх століть, існує широкий доступ до ітсоричної інформації й кожен за потреби може зробити власні висновки, що різко зменшує сугестивний вплив людських мас). Те, що раніше ми вважали за культурне надбання (володіння обидвома мовами як рідними, непоміченість міжкультурного переходу, нац. толерантність), тепер оголошено вадою, а його носіїв - "неповноцінними", для яких існують лише 2 альтернативи - "культурна асиміляція" або "валіза - вокзал - [місце призначення обрати]" (причому цим грішать навіть "рафіновані інтелінгенти", наприклад, І Дзюба і М. Стріха). Національний дискурс сформовано очільниками цієї держави так, що люди, які a priori не сприймають як героїв патологічних ксенофобів, організаторів етнічних чисток, вчорашніх "блюдолизів-холуїв" (с) і просто історично сумнівних з точки зору вищої моралі осіб, не одержують "патент на українство". Я тепер не можу вповні називатися українцем, бо знаю, що за інших рівних умов я як віруючий і просто людина зі здоровим (я сподіваюсь!) глуздом не можу сприймати "стандартний свідомий набір" (якщо треба, розшифрую) як власну ідеологію. Так, серед "свідомих" трапляються досить мудрі і тверезі люди, але проблема полягає в тому, що за умов криз і негараздів, а також просто суспільного протистояння вони все одно будуть на одному боці барикад разом із "неадекватами" (бо насправді дискурс у них той самий, а відрізняються лише формулювання).

Re: Согласен.

[mykola danylov (from livejournal.com)]

Тому дякую за те, що на цих землях є Ви і ще подібні люди (з декотрими я познайомився саме в ЖЖ), які, не перестаючи бути українцями, не вважають за потрібне обтяжувати себе прийняттям згаданого "стандартного набору". Я не маю пієтету перед сталінізмом і "махровою радянщиною" (як через родинні, так і - більше - релігійні причини), тим більше перед "великодержавним шовінізмом", але тим паче такого пієтету немає і до "українського нац.-дем. конструкту", замішаного на внутрішній ворожнечі, антиісторичності, спотворенні християнства та ірраціональному примусі стосовно аж надто неочевидних речей.

Re: Согласен.

[mykola danylov (from livejournal.com)]

///Ивасюк, которого националисті убили///

Тобто?.. А за "популярно-офіційною" версію навпаки. Чим же він їм не догодив?