"Расстрелянное возрождение". Продолжение 3
Jun. 4th, 2011 04:25 amСВІДЧЕННЯ ЗВИНУВАЧУВАНОГО
ВОЛОДИМИРА ЗЕН0Н0ВИЧА ҐЖИЦЬКОГО
ВІД 26 ГРУДНЯ 1933 РОКУ
Народився я 1895 року в Галичині, повіті Теребовельському, в селі Острівець, у сім'ї учителя. Шести років перейшов я з батьком до села Довгого, того ж повіту, там закінчив я школу, а десяти років пішов до гімназії і закінчив її в Тернополі.
Удома і в школі виховувано мене в націоналістичному дусі. Це й зрозуміло було на той час, бо між українцями й поляками точилася безперервна боротьба за впливи у східній Галичині і польському націоналізмові треба було протиставити свій, український.
1914 року припинилась та боротьба, бо країну залили царські-російські війська і почали зразу ж викорінювати все українське, що залишилось на зайнятій території, і ненависть до поляків перекинулась на нового окупанта, далеко сильнішого й небезпечнішого — Росію. Інтервенція тривала три роки, і вкінці сімнадцятого року вернули австрійці. Зустрів я їх без ентузіазму. Знав я, що загрожує мені служба в армії, яка за роки війни виснажилась і стала іграшкою в руках німецького імперіалізму, що затикав нею ... [слово нерозбірливо] діри, І, як колись і спочатку, я мріяв про військову славу, то тепер я вже шукав нагоди врятуватись від війни. Проте мене мобілізовано, і я пішов на Сілезію до війська. Після трьох місяців учоби в «кадрі» я, на своє щастя, захворів і пролежав три місяці в шпиталі. Це мене врятувало від фронту. По мойому одужанні мене призначено на італійський фронт, але з фронту мене завернула революція в Австрії, і я повернув додому. Тут застав я боротьбу з поляками в повному розгарі. Мобілізовано мене знов, і я пішов знов воювати, але вже з поляками. Відбув я два походи на Львів, наступав на Золочів, і зійшов я з галицької землі аж під тиском армії Галлера, яка витіснила мене з рештками армії на Україну. Так я опинився на Україні командиром части. Наша розбита XIV бригада пішла на поповнення і скиталась притиснута з трьох боків: поляками, більшовиками та денікінцями. Без поповнення нас кинуто знову на фронт проти Денікіна, і в Гайсинському районі я потрапив у полон кубанцям 15 жовтня 1919 року. 27/Х я вже сидів от ... [нерозбірливо] бараках.
Визволила мене з неволі радянська армія, що вступила до Харкова 12 грудня 1919 року.
Зразу ж пішов я на службу Опродкомгуба і прослужив у ньому десять років, хоч він і міняв вивіски на « Губпрод-ком» і потім «Хлібну інстанцію». Спочатку був я лаборантом, а потім завідувачем лабораторії. 1922 року я пішов до Інституту сільського господарства та лісівництва (Ідеться про теперішній Харківський національний аграрний університет ім. В. В. Докучаева) і закінчив його 1926 року.
Уже в той період (1923) почалась моя літературна діяльність («Трембітні тони»), із того часу я почав пово¬лі відходити від позицій націоналізму, а особливо після декрету про українізацію (Ідеться про два декрети: декрет Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ » та декрет ВУ ЦВК і Раднаркому УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови). Національна політика радвлади мене остаточно перемогла. ( ... )