Запис спогадів Пясецької М.Ю. про окупаційний режим у Львові (часть 2)

[varjag_2007]

Оригинал взят у balzatul в Запис спогадів Пясецької М.Ю. про окупаційний режим у Львові (часть 2)

Продолжение.
Начало здесь.

Допматериалы см. здесь. 
========================

Прийшов 1942 р. Тут я багато не скажу тому, що моє власне горе в зв"язку з арестом мого чоловіка, якого забрало гестапо, заслонило останні події і я менш спостерігала суспільних явищ і процесів.

Мій чоловік був доцентом і керівником лісової науково-дослідчої станції за часів радянської влади. Коли прийшли німці, політехнічний інститут не існував. Мій чоловік організував український науково-дослідний інститут і Львові, при чому він постарався, що Янівське надлісництво, на терені якого знаходилися дослідні ділянки, прийшли під його руку. Він був одночасно і директором лісового інституту. На терені Галичини існував свого роду лісо трест "Abteilung Forsten" як найвища влада лісова на дістрікті Галичини. Крім цього існували інспекції лісові в різних округах. Така лісова інспекція була у Львові. Начальником її був Ганс Барт /родом з (Чесї? Recs? – неразборчиво от руки – balzatul)/. Зразу між моїм чоловіком і Бартом дійшло до ворожнечі. Це був такий класичний приклад німця, якому імпонували графіні і т.п. Він приїхав з Кракова і відразу був неправильно поставлений до мого чоловіка. Все хотів знайти щось у мого чоловіка, але не міг. В кінці він віддав наказ рубати ліс на дослідних ділянках, при чому в такій формі, що б був знищений ліс взагалі. Мій чоловік не міг цього перенести. Нещастя в мого чоловіка було те, що приїхав на той час з інституту труда над сходом проф. Мантель, науковець, який заінтересувався науковими працями чоловіка і сказав йому: "ти лісу не рубай, я постарався, щоб у Кракові видано було наказ, що цей ліс буде служити тільки науковим силам і ти будеш підлягати тільки безпосередньо Кракову, тобто мені". Десь восени чоловіка визвали у Краков. Там була конференція з науковцями і після того прийшов наказ, який я маю і досі: "з цього дня янівське надлісніцтво переходить під безпосереднє керування Кракова". Мій чоловік пішов з цим наказом до Барта, який прямо скаженів, але чоловік мій був спокійний. По якомусь часі почали приходити до мого чоловіка низові робітники і попереджувати, що Барт строїть щось зле проти Пясецького, мого чоловіка. Мій чоловік не дуже турбувався, а Барт наказував далі рубати ліс і робив погрози. Чоловік мій бачив вкінці, що буде щось зле і хотів їхати в Краків. У мого чоловіка був хронічний апендицит. Йому погіршало і лікарі заборонили йому їхати. В лютому він пішов на операцію, щоб після неї їхати. Операція була дуже серйозна. Він довго лежав в лікарні, потім вдома. 20.ІІІ.1942 р. (или 22, или 24, или 27 – вторая цифра дня перепечатывалась и тепер не читается - balzatul) влетіли до нас п"яні гестапівці. Хотіли арештувати мого чоловіка. Рана ще не була загоєна. Він підвівся і сказав: "мене арештувати, за що. (закрывающие кавычки отсутствуют в оригинальном тексте - balzatul)

Освальд Міллер гауптшафтфюрер (так в тексте; в действительности же в СС такого звания не было, ближайшее похожее – гауптшарфюрер. - balzatul), що одночасно був керівником відділу боротьби проти німецького саботажу /viderstandsbevegug/ (слово написано в оригинальном тексте с четырьмя ошибками, должно быть "Widerstandsbewegung", то есть, "сопротивление" - balzatul), вдарив мого чоловіка в рану і мій чоловік зомлів. Я побігла за водою. Вони стали бігати по кімнаті. Їх було чотири чоловіка. Вони щось кричали,чого я не змогла зрозуміти. Я принесла склянку води і хотіла дати чоловікові, але німець вирвав ту склянку і кинув її на мого чоловіка – цілу склянку з водою, причому крикнув: "так йому буде краще". Мій чоловік лежав зовсім як не живий. Я кинулася на цього гестапівця як гієна, я нічого не розуміла – мені було все одно. Він і сам цього не чекав і трохи отямився. Потім він почав кричати, що мій чоловік симулює, та грозив, що спровадить лікаря (Sic! - balzatul). Я зраділа та почала просити, щоб вони його спровадили скоріше. Тоді вони стримались і дозволили, щоб я по телефону викликала лікаря. Один з цих гестапівців здержував останніх, щоб заховувались лагідніше (здесь она употребила полонизм, имеется в виду, "чтоб вели себя приличнее, вежливее" - balzatul). Лікар прийшов при гестапівцях і сказав, що мій чоловік абсолютно не може бути переведений до тюрми, що в такому стані цього не можна робити. Тоді гестапівці залишили його вдома і сказали: "пам"ятайте, що коли він втече, або ви втечете, то вся ваша сім"я буде арештована". Чоловіка мого дійсно залишили вдома, але два рази на день приходили контролювати, чи він є. Хворий хвилювався, у нього піднялася температура. Приходили лікарі. У Львові зробився крик. Мені було заборонено говорити, що в нас було гестапо. Але я сказала Паньківському, який пішов до гестапо і крім того я ходила до Северина Байгаста – знайомого німця, який пішов також до гестапо. Він приходив до нас і заспокоював, що це помилка, що його хочуть переслухати (снова полонизм, имеется в виду "допросить" - balzatul) і тільки. Ми вірили. Одного дня цей гестапівець був дуже хороший і пояснював свою поведінку тим, що мій чоловік донього не добре поставився. Северин Байгарт такж казав, що нам нетреба боятися. Паньківський мав доступ до керівника гестапо Станівського і останній сказав, що він нічого не знав про цю справу.

Я хотіла десь сховатися, але мій чоловік не схотів цього. При тому ховати мені чоловіка було дуже важно, бо він був хворий. Фронт був дуже далеко, партизанщини тоді ще не було. Ніхто не знав, скільки будуть тут ще німці: чи рік, чи десять. Так тягнулося до 8-го квітня. Моєму чоловікові трохи покращало і він сам пішов до гестапо. Більше він не повернувся. Обшука у нас не було. Вони дуже добре знали, що нічого не знайдуть. Тоді я вже довідалася, що цей Освальд Мюллер рідний брат другого Мюллера, який працював з Бартом. Верхівка німецької влади ничого не знала про цю спробу, а пішло це знизу. Так сказати б "по-хатньому".

Після арешту чоловіка прийшов Освальд Мюллер з переводчиком Тютюнником. /Це був сполячений українець, який за часів радянської влади був в Польщі, і якого рідню вивезли за схід/. Вони прийшли взяти документи мого чоловіка. Їх інтересували фотознимки. Вони їх дуже розглядали. Я запропонувала їм шукати, але вони нічого не знайшли. Забрали тільки фото мого чоловіка в труні студентів політехнічного інституту і працівників лісо охоронників,це фото було зроблено в 1940р.

Чоловіка мого не переслуховували. Міллер зачитав йому його провину і надав дозволу йому нічого говорити. Колі мій чоловік хотів щось пояснити,він крикнув: "не мекай". Мойому чоловікові пощастило передати мені записку з поясненням: йому закидали саботаж праці, протиставлення німецькій владі, нанесення образи німцеві.

Як я довідалася про це, то звернулася до Мантеля. Він заявив мені, що це неможливо "ваш чоловік прав і я за нього вдоволений. Мантель пішов до гестапо, він був дуже розлютований, але коли він вийшов з гестапо, то був зовсім у другому настроєві і заявив мені, що це справа політична. Я пішла також до Кубійовича і Манківського, Вони звернулися до гестапо, і там їх сказали, що мій чоловік не був такий чистий, тому що за часів радянської влади його зробили доцентом, то значить, що він був прихильником радянщини, а потім знову сказали, що він сидить не за політику, а за саботаж.

Мене дуже часто визивали на гестапо, погрожували, що я роблю шум в той час, коли я повинна була сидіти тихо. Мого чоловіка вони називали саботажником і комуністом. В останніх місяцях вони вже почали говорити, що якщо він не комуніст, то він бандерівець, при чому вже ніяких фактів не подавали. Це було смішно, бо мій чоловік був противник бандерівцям. Справа відтягувалася. Чоловіка мого не переслуховували. При кінці вже говорили про нього, що "нехай він ще трохи посидить, щоб знав, що таке німці, що таке німецька влада, - причому казали, що справа його не така погана.

А меня було ясно, що його не опустять, бо коли б його опустили, то цим самим скомпрометували б Барта. Я весь час боялася, що щось буде. 22 чи 23 листопада 1942 р. все закінчилося.

На вул.Жулінського (сейчас ул.Акад.Филатова - balzatul) застрілили одного гестапівця, при чому був вбитий один з тих, що стріляв в нього. За це у Львові було розстріляно 100 чоловік, 38 (или 28? неразборчиво - balzatul) по Львову в цьому числі мого чоловіка, а останні по округам. Між ними був Омелян Лапунько бандерівець, розстріляли Дівнича, якого обвинувачували в приналежності і до комунізму, Ореста Бабеля, який був ні комуніст, ні бандерівець і попав випадково. Розстріляли їх за Янівським кладовищем. Цього самого дня я довідалася про це, а повідомили офіційно мене через 14 днів, що я мушу прийти до картбюро гестапо. Я була тоді хвора. Пішов за мене мій батько. Його повідомили так: Чи ви знаете що на вул Жулінського вбили німця. – Знаю. – Чи знаете, що це зробив українець. – Ні, не знаю. – У нас є закон, що за одного німця, іде 10 не німців. За цей чин розстріляно 100 чоловік, в тому числі і Пясецький 25 листопада перед полуднем". Батько просив, щоб віддали шлюбну обручку, але вони відповіли, що такі речі конфіскуються для німецької держави.

У Львові були дві тюрми, по вул.Лонцького для потілв"язнів і по вул. Казимірівській (сейчас это участок улицы Городоцкой от Оперного до ул.Шевченко; имеется в виду тюрьма "Бригидки" - balzatul), для всяких других. Коли арештували мого чоловіка, то тюрма Лонцького була закрита в зв"язку з тифом і тому він перебував на Казимірівській. Режим там був легших настільки, що можна було раз на тиждень подавати білизну, можна було також стояти біля тюрми. Там службу виконували не німці, а поляки і тому там було легше. Як забрали мого чоловіка, я дізналася, що він на Казимірівській, його там бачили.

Зранку до ночі ми простоювали під тюрмою, щоб подати їм щось їсти. Там можна було бачити кого ведуть на допит. Можна було також бачити, кого ведуть на розстріл. Цей будинок поділяється на дві частини, між вул. Яховича (сейчас ул. Акад.Романа Кучера - balzatul).

Перше моє враження через кілька днів, як взяли чоловіка: під"їхало авто з гестапівцями, велике авто і мале. Гестапівці всі з скорострілами, вони ввійшли до тюрми. Це було в п"ятницю, коли прийшло багато жінок /бо це був день, в котрім можна було подавати білизну/. Всі стали кричати, що це буде вивіз і розстріли. День був холодний, гестапівці сиділи там довго, ? години. Нас весь час розганяли. Меня вдалося ввійти до свойого знайомого і дивитися через вікно. Авто заїхало на тротуар, всі присутні дуже хвилювалися. Тут стали виводити людей. Деякі були в пальтах, деякі в сорочках. 20% було евреїв., решта не евреї. Багато жінок. Бачили як зовсім стару жінку і хлопця 12-14 років повели теж до авто. Все це було на очах людей, яких тільки відпихають, щоб близько не підходили. Це був жах, жахливі сцени, бо жінки пізнавали своїх чоловіків , матері дітей, кричали плакали. Робилося це все повільно, піднявся великий крик, жінки кричать, чуємо хтось каже по-польськи: "іду без допиту". Хворих повиносили і як якесь барахло покидали на авто. Ці, хто виносили, дуже грубо поводилися з арештованими та били їх по голові, кидали в авто.

Самі екзекутори стояли перед вікном і начеб то цього всього не бачили. Вони вели себе як "Зігфріди". Розмовляли про літературу, про музику, а тут рядом такі страшні сцени. В білизні виносять людей, кидають в авто, всі знають, що це на смерть, жінки кричать, в"язні просять "переслухайте мене, виж нічого не спитали".

А ці німці стоять біля стіни з такими невинними очима. У мене більша ненависть до них, чим до тих, хто бив. Механічно вони посідали в авто /маленьке/ з своїми скорострілами і продовжуючи свою розмову поїхали разом з цими людьми,яких вивезли з тюрми.. Приблизно через годину верталися ці самі авта. Ми всі чекали їх. Знову чекали, кого будуть вивозити, і знову вивезли багато людей. Чоботи у цих гестапівців були в піску, бо везли вони цих людей на Личаківську рогатку. Це ми уже знали, що були вони на піску, де розстрілювали людей. В той раз вивезли чоловіка жінки, яка була зі мною. Прізвище її Калмукова (или Кадмукова, нечётко - balzatul). За що сидів її чоловік, не знаю. Мабуть був комуніст. Вона ще його бачила за день до того через вікно. Він дав їй знати, що його не переслухали і вона мала надію, що його випустять. Стоячи на вулиці ми бачили, що їх везуть на розстріл а вони самі думали, що їх везуть кудись в лагер.

Саме найгірше з цього були ці "Зігфріди", які стояли "невинно". Криміналістів водили на Галицьку площу. Їх водили лагідніше, а політичних в"язнів вели по одному. Колим цей політичній в"язень повертався, то ми бачили, що він не міг іти, ноги він широко розставляв /побили/. Під лівим оком у кожного був великий синяк. Водили їх українські полицаї.

Дуже часто водили в"язнів під вечір через сад, і коли нікого не було близько, то деякі поліції дозволяли жінці доступитися до в"язнів та подати трохи їжі. Не всі, але були такі, що дозволяли. Бувало і так, що ці стояли при брамі /напр. поляк Смутек/, і дозволяли подяти щось в"язням.Були такі моменти, що можна було піднести щось незнайомому, трошечки хліба чи папіроски, хоч папіроси були строго заборонені. Коли знаходили у в"язня папіроси, то його дуже били.

Харчували в"язнів погано, ранком давали їх каву без хлібу і цукру. На обід 120 грю хліба на ввесь день і юшку з гнилої капусти чи огірків, і це все.

Бачила я і тих, яких звільняли. Всі вони були попухлі, часто були і божевільні. Як виходили, то перш за все просили трошки цукру, трошки товщу. (Sic! - balzatul)

2-го червня мого чоловіка перевезено на вул.Лонську. Там уже доступу не було зовсім. Український і польський комитет мав право два рази на тиждень подавати в"язням суп і раз на тиждень хліб. Польський і український комітет працювали разом. Кухня була недалеко і варили разом. Старалися варити суп густий с жиром,щоб дати нещасним підтримку, а в"язні переказували, що ми присилаємо саму воду. А потім ми довідалися, що гестапівці збирали саму гущу й годували нею свиней. Хліб подавали через комітет всім разом і розподіляли його там всім однаково.

Тюремним лікарем тоді був леопольд Бодек, єврей, молода людина і дуже гарна. Цей лікар там ночував і між 4-7 годинами він мав виходити до міста. Він подружився з моїм чоловіком в тюрмі. 16 червня він зголосився до мене і сказав мені, що мій чоловік працює з ним санітаром і запропонував мені передавати чоловікові все, що я хочу. Він приніс мені листа від чоловіка, в якому останній подав знак, що я можу довіряти цьому лікареві. Він просив мене зустрічатися з ним. Я з ним зустрічалася і розмовляла. Ніхто цього не помічав. Цей чоловік мені дуже багато зробив. Я знаю все ж таки, що мойому чоловікові було краще завдяки цьому лікареві. Він краще почувався. Цей лікар зовсім безкоштовно це робив, навіть не важливо (Sic! - balzatul) було дати йому папіроску. Він мав зв"язки також з польським комітетом, і помагав польським в"язням. Зв"язок в українському комітеті тривав через мене. Просив мене, щоб я допомогла в"ягням через Український комітет і був вдячний, що я охоче це робила. Цей зв"язок був дуже довго, тоді керівником тюрми був німець старої генерації Квіль. Він хотів спокійно жити і тільки. За те його заступник Мартенс був страшенним садистом. Через нього дуже багато загинуло людей. Ми знали через доктора Бодека, що робиться в тюрмі. Можна біло всегда мати інформацію. Д-р Бодек піклувався дуже хворими. Хворих було дуже багато. Хворі вмирали, багато вмирали зимою 1941-42- р. Хворі лежали на голих долівках. Бодек клопотався про те, щоб була підстелена солома. Піклувався про ліки для хворих. Бодек порадив нам, щоб ми взяли стандартни пляшки з написом "Oramoditine" (или “Qramooltine”, неразборчиво от руки - balzatul) і в які замість ліків вливали туди молоко, масло, яйця і сахар, все це розмішували і давали разом з ліками. Хворим це давало багато сили. Ми домовилися, коли від комітету привозили хліб і ліки заходити до тюрми, то я заходила з ними, хоч у мене не було довідки. Ми приходили до тюрми, нас пускали до канцелярії, звідки було видно підвір"я. При тому Бодек влаштував так, що він приходив по ліки і ніби-то йому самому важно було нести ці ліки і він брав з собою мого чоловіка на допомогу. Німцям не приходило в голову, що це мій чоловік. Ми зустрічалися і тільки дивилися один на одного. Розмовляти ми не могли. Рискували ми всі троє. Дуже часто ми заставали дуже страшні сцени. Ми бачили приготованих людей до вивозу на пісок. Їх виводили всіх на подвір"я, голих, при чому ходили гестапівці між ними з канчуками і били направо і наліво всіх людей, яких приготовляли до вивозу. Потім приїжджало авто, людей клали вниз лицем на авто и вивозили. Посторонні люди, які проходили по вулиці не знал, що це за авто тому, що воно їхало дуже скоро. Я вміла таке авто розпізнати. За цим їхало маленьке авто з німцями екзекуторами. Для цього вонр ще дресирували собак на людей. Якщо хто з людей рушився, то собака кидалася і виривала кусок тіла. Головний собака називався Бой. Одного разу він кинувся на одну з дівчат, що ходила зі мною.

Вивозили людей в 1942 р. два рази на місяць, щопонеділка. Одного разу ми вийшли з канцелярії там була метушня і крик. Німці нас не пускають. Когось там випровадили, тоді нас впустили. Бачимо на стіні кров і ще щось. Вони нас залишили самих. МИ приблизилися до стіни і побачили, що то був людський мозок на стіні.

Коли ці авта поверталися назад після розстрілів, то вони привозили з собою всяки тряпки з розстріляних Німці однаково були голодні на золото і на тряпки. Розсказували люди ті, що жили недалеко, що після розстрілу їх зараз же закопували, але пісок ще дуже довго ворушився, бо закопували напівживих.

В серпні 1942 р. були так звані чистки тюрем. Тоді привели дуже багато євреїв, починалася велика акція. До лікаря і до мого чоловіка прийшов Мартенс і сказав, что при тій нагоді буде чистка тюрми, а саме всіх хворих і всіх старих треба вивезти на пісок. Робив він так: Йшов разом з лікарем і моїм чоловіком по камерах і питався: хто з вас хворий. Бувало так, що лікар або мій чоловік мали змогу дати знати людям, щоб не голосилися хворими, а дуже часто люди не розуміли і голосилися. Потім, правда, лікареві вдавалося іноді з цього реєстру викреслювати деяких осіб. Багато дійсно хворих лікар переводив до звичайних камер, щоб їх рятувати. В цей спосіб рятували життя. Яких на вдалось врятувати, всіх вивезли на пісок.

Був такий случай. Один селянин розсказав сестрі мойого чоловіка, як йому було врятовано життя. Він сам з Перемишлянщини: "Ввійшов лікар, Мартенс і мій чоловік. Тоді як цей чоловік хотів зголоситися, що він хворий, мій чоловік підійшов з боку і кинув його в землю. Він присів і не міг більше встати. На другий день Пясецький йому сказав, чому він так зробив". Це йому врятувало життя. Бувало багато таких случав, що людей якось "випадково" посилали на пісок. Був у Львові нотариш Василь Дяків. Його арестовано за те, що він допомагав якомусь єврею, сфальшивувати документи. Він сидів декілька місяців. Справа його була в кримінальній поліції, але хтось не хотів, щоб він вийшов. Одного разу приїхало авто брати людей на пісок. В цій тюрмі сидів звичайний бандит теж Василь Дяків. але німці вивезли і розстріляли цього нотариша. Через тиждень після цього телефонують з кримінальної поліції, щоб їм доставили Василя Дякова, якого начебто ще раз переслухають і звільнять.

Таких випадків було дуже багато. Бувало так, що хтось сидів і слідство було закінчено і він був звільнений, але в тюрмі був тиф і німці не дозволяли випускати людей, поки не погасла хвороба. Людина захворювала і від тифу вмирала. Так було з Романом Ківелюком. Він помер в тюрмі як звільнений. Лоітом 1942 р. гестапівці дали дозвіл крім хліба передавати і овочі. Кожна жінка несла, скільки могла. Лікар сказав, щоб ми нічого не давали тому, що гестапівці все забирають для свого касіно.

Крім того був ще карний лагер за янівським кладовищем. З початку там були євреї, українці, поляки, а потім лише українці і поляки. З харчами там було краще, бо їх можна було подавати індивідуально. В"язнів водили на роботу, але страшно знущалися над ними в тім лагері. Водили їх зовсім рано, а повертали біля 7 години вечора. Це був похід трупів. Всі люди чомусь були чорні. Пізнати, що це були люди, було важко. Вони від втоми не могли йти. Дуже часто по дорозі падали від втоми і від голоду. Були тут і селяни, і інтелігенти, всякі люди. Тих, що падали, гестапівці били. Тих, що не могли йти, волочили по землі. В лагері я не була,але ці дівчата, що їздили туди для допомоги казали, що там біло найгірше, людей дуже тяжко били, собаки рвали їм тіло.

Там був орхестр, грали українці, евреї, поляки. Диригентом був гестапівець. І так як він диригував, вони мусіли грати. По середні сиділи гестапівці, вони пили і їли, а нещасні їм грали. На розстріл тех. Водили під звуки орхестри. Били людей не тільки при допитах, а дуже часто били так, коли захотілося п"яним гестапівцям, то вони бігли до камер і були всіх для того, щоб просто погуляти, а також цькували собак. Цей лікар мав дуже багато людей перекусаних собаками.

Від 1943 р. після подій під Сталінградом /я вже тоді не ходила до тюрми/розказували мені, що там було краще. Харч покращав, перестали бити, хворим дали солому. До приходу більшовиків зо три місяці там уже почали повнити службу не німці, а якісь "добровільці", які говорили по-російськи. Одна жінка мені розказувала, що вона приїхала до тюрми Лонцького і о бачить якісь нові лиця. Вона почала розмовляти з ним по-німецьки, а він відповів ламаним німецьким язиком, що він нічого не понімає. В лагері також творили охорону добровольці кавказьких народностей.

Події під Сталінградом причинилися до якогось поштовху, який заставив людей вперше серйозно розглянути ситуацію. Досі все якось крутилося. Люди не думали. Після Сталінграду всі почали думати серйозно. Вернула потреба якоїсь політичної ориєнтації. Ясно було, що німці банкротилися і морально і фактично, що вони вже котяться. Маси, я говорю про без критичні маси не жаліли, що гине німець, навпаки, але на кого ж тепер ориєнтуватися. Перед більшовиками був жах. Тут требу зрозуміти одно: до німців була ненависть, але до більшовиків такої ненависті не було. Був тільки страх перед більшовиками. Найменші критичні маси почали ориєнтуватися на Бандеру, хотіли створити власними силами якусь партизанську силу і ждати чогось від Англії і Америки.

При чому були такі тенденції – кооперуватися з бувшими послами УНДО. Мов бандерівці будуть робити тут на місці, а ви посли старайтеся утворити зв"язок з аліятнами і робити там за кордоном. Це було видно по всьому.

Деякі йшли послідовно за німцями. Вони казали, що нам тільки з німцями по дорозі, яка буде німцям дорога, така буде і нам. Іншого виходу нема. Як загинуть німці, загинемо і ми.

Були і таки, які послідовно ориєнтувалися на більшовиків. Це були такі, які мали змогу порівняти цей період з періодом більшовиків.

Тут почали німці дуже сильну агітацію, планову продуману агітацію. Їм допомагали ангажовані українці. Але населенню це було ясно. Це не робило впливу. Найбільше помагали німцям ті, що приїхали з східних областей, з Києва, Харкова. Вони нам говорилищо більшовики роблять жах в східних областях, але це в порівнянні, що вони роблять в Галицині, все ще дрібниця і що для Галичини не буде жодної пощади. Вони казали "не робіть собі жодних ілюзій, спасайте себе". Коли я протестувала, то мені казали: "що ти знаєш, ти сидиш у Львові, нічого не можеш знати".

Заразом відмічу, що з боку радянської влади не зроблено майже нічого, щоб протиставити радянську агітацію цієї ворожої агітації. Требі було звернутися до населення Галичини з листівками і роз"ясненнями принаймні хочаб на початку 1944 р.

У нас було багато людей, які систематично слухали радіо з Москви і Києва. Тоді, коли була доповідь Довженка на всеслов"янському з"їзді, то це зробило велике враження серед нас і серед населення Галичини. Це обумовило, що значна частина людей не виїхала на захід, а залишилась тут. Але цього було мало. Після цих доповідей були люди, які навіть ориєнтувалися на німців, але після доповіді Довженка вони остановилися.

"Може ми помиляємося, - казали, - ми ждали, що буде далі, люди не спали,слухали радіо, але більше нічого не було. Київ мовчав і серед людей було велике розчарування. Цей підйом духа, який був викликаний доповіддю Довженка, почав остигати. Ми знову почали ставитися недовірливо. Ми не мали ніяких аргументів на руках, щоб подати людям. Треба було щось спеціально говорити населенню Галичини. Я ще раз підкреслюю, що ця доповідь Довженка зробила дуже велике враження, навіть на германофілів.

Дуже жалко, що не було якоїсь сильнішої проти акції серед тих людей, що втікали на захід. Всіх тих людей, що втікали на захід можна розподілити на категорії: 1/. Такі, які свідомо від початку до кінця були сторонниками німецької влади і втікали тому з німцями. Це була певна, точно визначена група.

2/ Були такі, яких німці заставили їхати з собою, погрожуючи, що відведуть їх до гестапо. Наприклад: близький знайомий мого чоловіка інженер Олексин Нічого. Він приїхав в 1939р. з Києва, залишався при німцях, тому що він працював в учбовому лісному комбінаті і йому казали дожидати вантажну машину, яка його вивезе на схід. Машина прийшла, і коли він побіг до лісо тресту, то там вже всі виїхали. Він працював тут разом з моїм чоловіком. Ввесь час ждав більшовиків, весь вільний час проводив при радіо. Жив він в цьому ж самому домі, що і ми по вул.Ісаковича. Нас разом викинуло гестапо з нашої хати і йому дали приміщення в німецькому гуртожитку, в німецькому лісовому інституті. Він був весь час оточений німцями.

В березні 1944 р. керівник інституту зібрав конференцію і сказав, щоб вони добровільно виїздили з ними, а якщо ні, то їх передадуть у руки німецької влади. У нього була жінка і двоє маленьких хлопчиків. Приїхав якийсь лісник з Києва, який жив у нього в цьому гуртожитку і який розсказав, що тесаме біло і в Києві, що їх визивали і розпитували, хто хоче їхати з ними. Троє погодилися, а двоє сказало, що не їдуть. Тієї ж ночі прийшло гестапо і тих двоє забрало. Нічого з початку старався ховатися на селах. Я йому допомагала, але це було дуже важко. По селах у нас діялися невеселі події, а до того Нічого, ще й не галичанин. Тоді він вирішив виїхати. Поїхав до Закопаного за Краків. Їхав він з тим, що якщо буде ще час, то він вернеться з дружиною і дітьми будьто до Львова і тоді вже заховається. В травні він приїхав сам. Сказав мені, що шкода що переводиться до Криниці, що німці його не пускають, а все ж таки він має надію що з початком липня він дістане відпустку і зможе поїхати кудись, а в дійсності вернути до Львова. Він просив мене підготовити йому місце для нього. Останню картку мала від нього за тиждень до приходу більшовиків, де він писав, що мабуть ми скоро побачимося. Я йому відписала, щоб він приїхав до Львова, що у нас зараз дуже гарно, це означало, що він може приїхати до нас тому, що ми бачили, що німці скоро уйдуть. Але тут почалися воєнні дії.

3/ найбільше людей їхало зі страху, виключно зі страху. Вони плакали, хотіли залишитися, якби їм хтось авторитетно сказав – "залишіться", то вони з радістю би, бо вони хоч і втікали за Сян, то дуже боялися і ненавиділи німців.

Підпис:

ПЯСЕЦЬКА Марія Юліанівна.

(подпись отсутствует - balzatul)

(надпись от руки - balzatul)

Пронумеровано 30 листків

мл.yаук. роб. Смаліус –

30 – I - 44 р. (год неразборчиво - balzatul)

Comments

[george-ha.livejournal.com]

Ochen, ochen interesno, kak i pervaya chast.
Bolshoe spasibo.

[l-matveev.livejournal.com]

Что интересно, что в свидомых источниках пишется, что Пясецкого перед войной арестовало НКВД и его из тюрьмы освободили немцы. А потом он якобы был министром лесов в правительстве Стецько. В воспоминаниях жены на это нет даже намека или какой либо информации. на основании которой можно было бы прийти к такому выводу. Жена говорит, что никакого отношения к бандеровцам он не имел.
Его арестовали за невыполнение приказа немца. а убили как заложника, вместе с 99 другими.

[nazar-rus.livejournal.com]

Андрей Львович Пясецкий действительно был арестован НКВД в 1941 году. Сидел в тюрьме Бригидки и был освобожден при взятии немцами Львова.

[l-matveev.livejournal.com]

По другой версии его просто отпустили при отступлении.
Еще по одной версии его арестовали по доносу.

[nazar-rus.livejournal.com]

В данном случае - без разницы. Факт ареста был. В крайнем случае - задержания. А почему и зачем, а также как и когда отпустили - тут могут быть разные интертрепации. Нужно архивно-следственное дело смотреть.

[l-matveev.livejournal.com]

Дело вряд ли сохранилось. Ведь оно во Львове было. Он ведь с будущими нациками дружил, еще будучи пластуном. Мог и контактировать.
Он мог и не ведать, что попал в состав правительства Стецька. Список-то остался. Свидомые его приводят. Просто его туда внесли по старой дружбе. Вот и жена пишет, что его немцы обвиняли то в коммунизме, то в связях с Бандерой, хотя он Бандеру и в глаза не видел. А занимался человек лесом и при поляках и при советах и при немцах. А до всего другого ему было безразлично. Я так думаю.

[nazar-rus.livejournal.com]

Ну, можно попробовать у львовян в лесотехе поинтересоваться. Они должны материал по таким спецам собирать.

[varjag-2007.livejournal.com]

У balzatul заскринено со свидомой википедии. Вчсерашний пост. Можете войти по одной из двух ссылок

[nazar-rus.livejournal.com]

Господи! Это же жена известнейшего лесовода Андрея Львовича Пясецкого! Его действительно арестовали за то, что он боролся против варварских рубок немцами карпатских лесов и расстреляли как заложника.

[essauty.livejournal.com]

да, очень интересно. Но думаю, что тут Пясецкая все же покривила дущой в чем-то, несмотряна то что само интервью производит впечатление искреннего. Разгадкой скорее всего является дата интервью - 1944 год.
Я поначалу думал что интервью дано было в годы перестройки, т.к. 30.1.1944 никак нельзя считать датой интервью. Львов ведь был освобожден только 27 июля, но balzatul подтвердил что это именно дата, хотя она может быть неверное из-за плохой читаетмости и что само интервью было одним из серии интервью с научными работниками Львова о воспоминаниях про годы оккупации, которая была сделана вскоре после освоюождения.

Вот если бы это были перестроечные года или постперестроечные, то думаю доверять можно было бы больше. По крайней мере в плане отношения к Советам.

Кстати в амих воспминаниях вне зависимости от их искренности приведено немало интеерсных сведений, которым можно доверять и при эотм было бы все же неплохо проверить их достоверность и значимость и верность ее наблюдений.

[varjag-2007.livejournal.com]

Вы не обратили внимание, что я выкладывала фотосканы ее показаний из архива.
Вот выкладываю последнюю страницу ее показаний, там хорошо читается дата:

[nazar-rus.livejournal.com]

Ваши возражения обоснованы. Но, тем не менее, источник интересный. С поправкой на то, ЧТО это за источник.

[essauty.livejournal.com]

да, я видел источник - центральный общественный архив общественных организаций.
ЦДАГО 166-2-277
Думаю вы неправильно меня поняли - я вполне считаю документ подлинным, просто дату считаю сомнительной, если расшифровывать ее как -44. Тут может быть как неверное прочтение даты - при жлании можно прочесть и как 46 например, так и просто ошибки в указании даты при подписании, такого в принципе исключить нельзя.

[nazar-rus.livejournal.com]

Ага, понял. Скорее всего, Вы правы и там стоит дата 1946 год.

[nazar-rus.livejournal.com]

Да, кстати, это не дата воспоминаний, а дата, когда был пронумерован и прошит документ.

[essauty.livejournal.com]

Мирослава, я не мог обратить на это внимание потому, что я даже не знал что вы их выкладывали.
Более того, я думал что в качестве "первоисточника" выступал Павел, у которого я и увидел впервые расшифровку текста.

Спасибо за фото высокого разрешения. Однако дата читается плохо -я разобрать надпись не могу и склоняюсь к прочтению Павла - 30.1.-44. Хоят понимаю что в реальности такого быть не могло.

Кстати, интересным моментам в интервью у Пясецкой я посвятил пост. там есть что выяснять.