Запис спогадів Пясецької М.Ю. про окупаційний режим у Львові (часть 1)

[varjag_2007]

Увеличение по клику
Оригинал взят у balzatul в Запис спогадів Пясецької М.Ю. про окупаційний режим у Львові (часть 1)

Документ ЦДАГО 166-2-277.

Сохранена оригинальная орфография, пунктуация и лексикон.  Возможны мои опечатки; при нахождении дайте знать.

Допматериалы про мужа Пясецкой.

============================================

СТЕНОГРАММА

запису спогадів аспіранта Львівського Державного Університету ім.Ів.Франка Марії Юльянівни Пясецької.

Я народилася в 1909 р. в місті Станіславові. Закінчила гімназію у Львові в 1927 р. Почала вчитися в Львівському університеті з 1927 р. по 1929р. 1929 і 1930 рр. вчилася в університеті в Парижі в Сорбонні, потім повернулася до Львова і закінчила університет в 1932 р. За Польщі не працювала, за часів радянської влади до війни 1941 р. була аспірантом по кафедрі французької філології. За німців 1942 р. працювала у магазині мистецьких виробів оцінщицею.

Зараз працюю аспірантом у Львівському університеті.

Якщо іде мова про українських германофілів, то я не знаю: чи був у нас правдивий германофілізм чи брак слов"янофільства (подчёркнуто в оригинале - balzatul). Здається мені, що українці навряд чи не одинока слов"янстка нація, в якій не було розвинуто слов"янофільство. Причина по-моєму така: ми мало знали слов"ян. З одного боку, ми – галичани знали слов"ян-поляків, від яких ми терпіли гніт – з другого ж боку історія вчила нас, що Східна Україна терпіла гніт також від слов"янської нації - царської Росії. Живучи в польській державі, ми не мали матеріальної змоги пізнати других слов"ян, брати участь у всеслов"янських конгресах тощо та розвивати в собі дружні всеслов"янські почуття. Слов"янофільство чехів зовсім природне тому, що вони весь час терпіли від германців, теж саме і югослави, теж саме і Польща.

В результаті почало народжуватися германофільство, як природня потреба найти собі союзників. Тут треба сказати, що ситуація за Польщі – хоч і не була такою як за німців – була для нас дуже важка. Відчувалась велика тіснота. Біло тут все, але не для нас. Мій чоловік був науковцем, але він знав, що у Політехнічний інститут не дістанеться, бо він українець. Ми не могли працювати за фахом, розвивати своїх таланів розгортати ширших планів Ми мусили все більше і більше стіскатись і корчитись.

Все це викликало пекучу потребу зміни, потребу шукати помочі у когось. "Ворог мого ворога є моїм приятелем" - каже природній закон, а німці були вороги нашого ворога-Польщі…

Цей германофілізм галичан найшов собі догідне підложе у цьому, ще серед нашої старої генерації були сильні залиши симпатії достарої австрійської монархії, особливо до Йосифа ІІ, а до Франц-Йосифа І (архаизм в речи: Пясецкая употребляет старорусинский/польский союз "а" вместо "и" - balzatul).

Це пояснюється тим, що в австрійській державі ми жили разом з поляками, з якими у нас були великі незгоди Національний гніт сплітався тісно з соціальним, при чому польські помічники чи губернатори були близько і ми безпосередньо відчували їхню руку на собі, а цісар був далеко у Відні і постать його оточував немов німб легенди про справедливого батька і опікуна. Правда, часто були прикрі розчарування. Наприклад, колись зібралась наша делегація і поїхала до цісаря з якимсь клопотанням. Він вислухав, сказав: "Adieu meine Herren", - відвернувся і на тому й закінчилось. Все ж таки, по деякім часі такі прикрі моменти забувались, а пієтизм до "справедливого цісаря" оживав знову.

Як брати особисте життя, то слід сказати, що людям за Австрії жилось непогано і тому це період залишив по собі якийсь приємний спогад у галичан.

Молодша генерація, куди я ураховую і себе, фактично не знала німців /я абстрагуюсь від провідників ОУН і ряду професійних політичних діячів, які або сиділи за кордоном, або мали змогу туди виїздити та безпосередньо вступати в контакт з німцями/. Для рядової інтелігенції умови були такі, що їздити за кордон в екскурсію чи відрядження було неможливо і тому з німцями ми не зустрічалися.

Практично ми німців не знали. Коли в 1932 р. почався гітлеро-фашистський рух ми звернули на це увагу, але ми цього гітлеризму як слід не розуміли: "Моя боротьба" в Польші не була дозволена – ми довідувались про гітлеризм з брошур-екстрактів. І в цей час я не розумію, чи це буласвідома зля воля, чи тільки ідіотизм, але в своїх часі була випущена невеличка книжка "Адольф Гітлер" Ростислава Ендика. Він зібрав з гітлерової "Моєї боротьби" самі корисні, гарні фрагменти тем, де Гітлер боліє над долею свого народу, над його упадком та поневоленням, де він оповідає про своє геройство, - як він мріє про німецьку націю – але тут замовчується політичні програми Гітлера, не говориться ні слова, що Гітлер задумує у відношенні для слов"ян і через це, в наших очах Гітлер став як ідеаліст, людина незвичайна, яка бореться, яка має сили боротися за долю свого народу. Нам здавалося, що дійсно так треба боротися за свій народ, як Гітлер. В нашій уяві повставало чисто теоретичне поняття німців як якихось лицарів святого Грала, покликаних на світ нести добро…

Тут повстає нове питання: чому ми не орієнтувались на радянську владу.

Вина в дечому може не наша, а тих дозрілих політиканів, що не вміли як слід нам по-справжньому раз"яснити цієї проблеми.

Требя наше життя поділити на періоди: до 1930 р. і після 1930.

До 1930 р. була тенденція радянознавства. Ми захоплювалися всіма чутками, відомостями,які приходили до нас зі Сходу: там є Україна, там є школи, там є все, чого бракує нам. До нас доходили твори українських письменників – Тичини, Рильського і інших. Вони несли щось нове. Ми його, це нове, не розуміли, але інтуїтивно відчували. Воно нам подобалось.

Після 1932 року пішла пропаганда про жахливий голод на Україні.

Був цілий ряд письменників /напр. Филипович, Фальківський, Влизько, Хвильовий/, які захоплювали нас і, яких ми вважали щирими комуністами і раптом з"являється в газетах: розстріляли одного, розстріляли другого, хтось покінчив життя самогубством. Ми чули це і не розуміли : комуністи стріляють комуністів. Україна вмирає з голоду – Україна, яка була найбагатша в Європі.

У нас наступила настороженість, розчарування,недовір"я і цей ентузіазм пригас.

Була ще і друга причина: після 1930 прийшов в Європі – і в Польщі також – економічний кризис. Праці було мало. Багато безробітних поляків. А українців ще більше. Покінчивши університет,люди не мали змоги працювати за фахом. Інженери продавали овочі на базарі, юристи розвозили молоко по домах.

Всі політичні проблеми заслонилися нам турботами сірого життя. В нас почався напрям будувати власні підприємства,бо в державну службу не приймали.

Кожний закладав якусь маленьку фабричку чи магазин. Це були просто смішні маленькі і примітивні  підприємства. Було тісно, дуже тісно, але жити все ж якось хочеться.

І тут знову прийшло германофільство, як природній результат. "Ворог мого ворога це мій приятель" - ось наше тодішнє гасло.

Відтоді почались такі сподівання на "вуйка" Гітлера. Галичина хотіла знайти собі якогось союзника. Антирадянська пропаганда в зв"язку з подіями /голод 1932-33 рр. і Єжовщина в 1937-38 рр./ сприяли тому, що ми випустили з уваги Радянський союз як можливого нашого союзника.

Такими нас застали події з 1939. Почалася війна з Польщею.

Були люди, які нас перестерігали, щоб ми не тішилися з проходу німців тому, що це найбільші вороги, які можуть бути. Вони казали "краще нехай придуть більшовики". У нас утворилося фальшиве поняття, що більшовики проти інтелігенції. Комунізм ми собі уявляли, як владу люмпен-пролетаріату, яка нищить інтелігенцію. На жаль, до нас не доходила ніяка література.

Прийшов 1939 рік. Прийшли більшовики. Нам їх малювали, як чортів. Знову ходили легенди про жахливий голод.

З самого початку багато людей виїхало до Німеччини,тільки того, що вони боялися голоду. Це був якийсь психоз. Переважно були жінки, які мали малих дітей,вони боялися того голоду і їхали на захід, це було масове явище.

І знову тут були дві течії. Одні говорили: "Тікайте, спасайтеся". "Спасайтеся від голоду, як вас не застрілять, то ви з голоду помрете". То казали ті, що їхали, ті що боялися залишитися.

Друга течія: "Ні, залишаймося, там все ж таки ідуть українці, вони нам дадуть Україну, якої ми ще не розуміємо, а все ж таки то буде Україна. Не їдьте на чужу землю, залишайтеся тут на рідній. Як треба буде голодувати, то трохи поголодуємо. Може когось з нас і застрелять, а все ж таки нам залишитися треба, бо ми українці. (здесь закрывающие кавычки пропущены в оригинале; дальше по тексту это будет происходить неоднократно - balzatul).

Тоді дуже багато залишилося лісників-українців. Їх стримав мій чоловік проти від"їзду. Він агенту вав і тому багато людей не виїхало, а зараз мого чоловіка не стало і тому майже всі лісники виїхали. Багато людей боялося, але багато і дуже багато залишилося. І тут прийшла приємна несподіванка: професорів українців, письменників, мистців не тільки не розстріляли, але піднесли до гори, - це ті люди, які ледве жили за Польщі, тому, що в умовах безробіття жили тільки фабриканти, купці. Крім того не було голоду, якого так боялися. І це була несподіванка. Все ж таки не тільки старим, а і молодим важко було перестроїтися, бо з"явився новий світ. Нас так довго розділяли кордони, що ми стали майже антиподами.

Всякі різниці побуду, середовища, товариські взаємини, спосіб мислення – все це нас різнило і нам все це було важко зрозуміти відразу і звикнути, але при цьому ми бачимо, що ідемо великими кроками до ліпшого, навіть коли ми і не спали спокійно, не знали, хто з нас може не сподобається НКВД. Ми не розуміли чому декого вивозять на схід, чому ідуть такі масові арести. Все це нам здавалося загадкове. То була наче якась хвороба, ми не знали, кого вхопить ця пошесть, а кого ні. Наприклад: вивозили офіцерів-поляків. В тому числі і українців. Їх було дуже мало. В Польщі були такі принципи, що до певного часу, всіх, які мали закінчену вищу освіту, робили автоматично офіцерами, при чому коли це стосувалося українця, якому належало йти до польської армії, то він дуже ухилявся від того. Йому не хотілося служити в польській армії, яку він ненавидів. Потім ролями ми обмінялися. Українці зрозуміли, що їм варто було вчитися воєнному ремеслу, а поляки не захотіли брати українців до війська. Це було небезпечно для поляків і тому українців-інтелігентів до війська не приймали зовсім.

Все ж деяка частина українців була зроблена офіцерами, хоча і це було проти їх волі. НКВД без розбору почало арестовувати не тільки польських офіцерів, а і тих, які прости своєї волі стали офіцерами. Їх висилали на схід. Нам українцям все це здавалось дуже загадкове, бо ми добре знали, як ці українці не хотіли вступати до польської армії. Ці вислання на нас зробили тяжкий вплив, вони вели до певного смутку, перед громадськістю Галичини були міркування, що сьогодні вивозять офіцерів, а завтра почнуть вивозити інженерів, лікарів.

Я, зокрема з чоловіком, пояснювала, що НКВД провадить свою політику шаблонно, не підходячи до питань індивідуально і наслідком цього були такі прикрі випадки заарештувань людей,які ні в чому не винні.

Я хотіла ще додати факти, які на кожного з нас вплинули пригнічуючо. Коли прийшли більшовики в 1939 р., то вони почали вивозити всіх гайових, тобто охоронців лісу. Вивозили їх масово на схід. В лісі є гайовий і лісничий, а також і інженери. Інженерів не вивозять, лісничого теж не вивозять, а вивозять тільки гайового. Чому. Це було не відомо. В Польщі гайові були дуже бідні, ішли на це працювати тільки бідняки, які не мали поля, це були дуже бідні люди і тому ми не могли зрозуміти, що це значить.

Мій чоловік мав до війни керівництво лісом приватним. Він робив плани в Цвітовій, Тарнопільській області. Там він застав лісничого Тихого, якому добре жилося і гайового по прізвищу Дуб, великого бідака, у якого було десятеро дітей.

Одного разу, мій чоловік ішов лісом з гайовим і раптом той гайовий наскочив на дерево і ударився, потім повторилося другий раз. Чоловік думав, що він п"яний і спитав, що з ним, а той почав плакати і розповів чоловікові, що він майже сліпий, нічого не бачить і боїться признаватися, бо залишиться без місця і не буде з чого годувати дітей. І цього чоловіка Дуба вивезли на схід, а лісничий залишився.

В селі Реклинець біля Мостів Великих бік гайовий – Адасько Мороз. Він був великий бідак, це був панський ліс, який належав поміщику Кременцеру. Він дуже знущався над цим Адаськом і йому погано жилося. Цього бідняка Адаська теж вивезли на схід.

Серед населення з"являвся страх. Здавалося, що вивезуть гайових, а потім інженерів. Але на цьому закінчилося. Навпаки, інженерів брали на посаду, робили науковцями. Мій чоловік став доцентом. Повставало питання, що це все значить. Ми думали над цим, хотілося це питання розв"язати. Насунувся нам здогад: в Польщі вийшов закон в 1938 р., затверджений Сеймом, що гайовими можуть стати тільки люди, яких місцева поліційна влада затвердить, при чому тільки поляки або українці, які підуть на офіційну, поліційну службу. Ініціатором і концептором цього закону був інж. Адамович. Такий закон прийшов, але вони не впоралися провести цей закон в життя. В 1939 р. тільки в деяких лісах починали вводити в життя цей закон, але практично він не прийшов. Радянська влада мабуть побачила цей закон і вирішила, що всі гайові є прислужниками польської поліції, а через те, всіх гайових вислано на схід. Так думали ми. Це був наш власний здогад. Адамович не був підписаний на цьому законі. Він виїхав зі Львова, жив десь під Бучачом, працював як інженер і жив дуже добре. За німців він був одним з тих, що був в найбільших ласках, жив широко з гестапо і виїхав разом з німцями. А через нього сотні бідняків виїхало на схід. Все це було причиною, чому ви все ще не почували себе певними, все ще були затуркані.

Я можу це ще так пояснити: дні у нас були дуже гарні. Ми могли працювати, так як того хотіли. Нам все подобалося. Перш за все, нам дали змогу працювати більш широко, чим це було раніше. Кожний міг працювати там, де йому подобалося, розвивати свій талан, не стіснятися. Нам подобалося те, що ми в кінець творили один народ спільний. Нам було дуже приємно і радісно, коли робота йде зза Сану, але не знали точно. Ми все більше і більше розвивалися і зживалися з радянським ладом. Я була вже аспіранткою, чоловік був керівником науково-дослідчої станції. Чим раз все більше біло знайомих з Радянщини. Внутрішнє ми вже зживалися з цим новим і на роботу серед молоді, які йшли зза Сяну, ми дивилися як на ворожу, дурну роботу.

Не стану брехати, що ми тоді були комуністами, але в повному и глибокому розумінні ми зовсім лойяльно ставилися до радянської влади і була добра наша воля йти в ногу з радянською владою.

Вибухла війна,яка тривала тільки тиждень, так що про війну нічого і говорити.

Тепер перейду до питання, як зустріли українці німців. Тут я приходжу до прикрої справи. Як би даже і НКВД питало про це, я б сказала все те, що я бачила. Я хочу сказати про всі ці трупи, які залишилися в тюрмі по вул. Лонцького (в советское время и сейчас – улица Брюллова - balzatul). Це викликало велике вражіння. Було не 29 червня 1941 р. Більшовики вже відійшли зі Львова, а німців ще не було. Я йшла в місті коло тюрми по вул. Лонцького, якраз тоді, коли люди розбили браму тюрми. Зчинився крик. Я підійшла ближче, оглянула в підвір"я і побачила там багато постріляних людей. Всі вони валялися по подвір"ю. Я не знаю, скільки їх там було, я не могла дивитися. На другий день, коли прийшли німці, то само населення почало розшуки. Казали, що знайшли багато людей в камерах, а потім почали викопувати. Викопували дуже довго і дуже багато. Я жила тоді по вул. Ісаковича (в советское время – ул.Крылова, сейчас – Горбачевского - balzatul) і ходила в місто по вул.Коперника. Там не можна було пройти тому, що був страшний запах трупів. Це ж саме було в тюрмі на Замарстинові. Там приїхала німецька комісія, сказала, що тюрма є вщерть набита людьми, що почався розклад трупів і через те, що це було літом, не дозволили входити і робити розшуки. Закрили цю тюрму і сказали, що відімкнуть як буде зима. Потім нібито відмуровували, нібито дозволяли людям заходити,але кожного разу розказували людям, що зараз зайти не можна. Всім було ясно, що там було щось німецьке, трюкове. Всі зрозуміли, що на Замарстинові не було нічого, але на вул. Лонцького було щось страшне.

Якщо йде про цю тюрму, то треба сказати, що вона робила велике враження. Мені казали, сама я цього не бачила,що там знайшли людей не тільки розстріляних, а й порізаних. Німці їх фотографували, показували в кіні, водили людей до тюрми кожного, хто мав когось в тюрмі запрошували дивитись і розшукувати. Люди йшли із сіл, дивилися, шукали. Жінки приїжджали, був страшенний крик, плач, здавалося, що це був якийсь кошмарний ярмарок, німці користалися з цього і агітували. Все це робило на людей велике враження, навіть на тих, хто найкраще ставився до радянської влади. Це було відворотне враження, при чому німці йшли на руку і запускали охоче людей дивитися на це.

Таке негативне враження оставили по собі більшовики. Чимже німці хотіли привернути симпатії галичан.

Як тільки німецькі війська вступили до Львова, з ними разом вступила українська дивізія, яка називалася "Nachtigal’i", тобто по нашому "соловейки". Вони мали синьо-жовті нашивки. До боїв німці їх не допускали, але як добували якесь місто, то німц і пускали тих соловейків і вони входили в місто зі стрілецькими піснями. При цьому пісні ці дуже догорі дшля галичан. Це були пісні українських січових стрільців, які в Галичині мають велику пошану. Це були ті, які в 1918 р. билися з поляками за Львів.

Німці пускали в місто українців, які співали українські пісні: "Ой видно село", "Їхав стрілець ні війноньку". Це все спопуляризувало німців. Це був театр. Німці це все сильно підносили. Фотографували, агітували. З одного боку трупи по тюрмах, селяни, які приїхали розшукувати своїх близьких, жахливий трупний запах по місту, а з другого боку ці соловейки,які співають українські пісні.

Вже через декілька днів німці почали показувати себе такими, якими вони є в дійсності. Українське військо вони спихають (слово не очень разборчиво пропечатано - balzatul), не допускають до війни, а тримають начебто якусь театральну трупу. Військо українське також мало поганий настрій. Ми питали у військових українських, що буде, вони не знали, казали, що до боїв їх не допускають, а чому, вони не розуміли. Утворилося це військо за Сяном.

Я говорю про загальний настрій.

Вперше ми почули про Степана Бандеру, тільки тоді, як прийшли німці. До того часу знали, що це був один з політичних вязнів. Про розкол Бандери з Мельником, ми итеж узнали тільки при німцях. Бандеру і його спільників до війни ще було арестовано, а саме: були арестовані Рак Мирослав, Германів-Левицький, Вол.Янів. Бандеру перевезли в Берлін, де він був почесно арестований. Його дуже німці берегли. Прочих тримали на Лемківщині в рабці в лагері. Розказували мені, що перед війною їм сказали, щоб вони не думали, що повториться 1918 рік, коли українці стріляли німцям в плечі. Потім їх перевезли до тюрми на Монтелюпі (или Монтелюші – неразборчиво - balzatul) в Кракові, де їм жилося погано. В 1942 році їх всіх перевезли до лагеру в Сілезії. Там всі ці арестовані залишалися до останніх часів. /Крім В.Янова/.

30 червня була оголошена українська держава на чолі з Ярославом Стецьком. Німці не допускали українців перейти границю Сян. Українці без дозволу німців прийшли сюди самі. Тут були Равлик, один з проводирів, Ребет, Богдан Кордюк, Ленкавський. Яле цим українцям не вдалося поставити свого уряду. Після приходжу німецької цивільної влади і гестапо вони всі були арестовані. Ця штучна українська влада існувала приблизно місяць. Вони видавали афіші, побили заклики до українців, що треба всі сили стягнути на відбудову господарства. Закликали гнати ворогів и т.п. Німці зразу дивилися на це скрізь пальці, але тільки через те, що не біло ще цивільної влади, не було гестапо. Потім Стецька відвезено в Берлін, а Ленкавського, Кордюка, і Ребета арестували. Їх заарештовано як звичайних в"язнів. Ленкавський вмер від тифу, Ребета і Кордюка вивезли до Силезії, а Равлюк в 1942 р. помер в тюрмі. Згодом в Житомирі почали масові арешти бандерівців. Приїхали також деякі мельниківці, але ніхто з нас не міг довідатися, де Мельник. Сциборський і Сеник Грибівський /мельниківці/ приїхали легально. Почалася ворожнеча між мельниківцями і бандерівцями. Сциборського і Грибівського застрелили в Житомирі бандерівці. На загал виходило, що мельниківці більш локальні до німців, а бандерівці – за самостійну Україну. По деякім часі появився Роман Сушко – мельниківець, якого теж розстріляли в 1943р. не відомо хто, на порозі його хати. Його найближчих співробітників теж заарештовано /Бойдунек і Мартинець/.

Зі сторони мельниківців і бандерівців ввесь час були великі сварки. Ми все спостерігали з боку, що воно робиться. Перш за все кидалося в очі розділ Бандери з Мельником. Один одного стріляють, арештовують. Мельниківці казали, що їм стріляють у плечі, а бандерівці, що на них роблять доноси.

З другого боку найбільш свідома інтелігенція бачила в цьому якусь театральщину. Все це здавалося чимось штучним. Остро відчувалося і в місті і по селах, що головним хазяїном був німець. Вслід за цим скоро німці скинули синьо-жовті прапори.

Коло нас поміщався штаб німців. Щодня приходила військова оркестра і грала німецькі пісні, а також "Ще не вмерла Україна". Це була німецька оркестра. Нам було ясно, що вони хотіли показати свою прихильність до українців. В цей же час німці вже почали бити наших людей по вулиці, зі словами: "Russisch schwein". Все це і дивували і ображувало. У людей з"явилося велике розчарування до німців. Стало почуватися велике пригноблення. Найбільш це було по селах. Розсказували, що в якомусь селі, в неділю люди повиходили з церкви. Німці були коло церкви в той час. Всі люди хотіли їх вітати, як союзників. Німці не звернули уваги на цю групу людей, стали стріляти гусей, що ходили недалеко. Похватали їх і поїхали. Таких фактів було дуже багато. Село переживало сильно. Ми вже були підготовлені до цього, а село не знало.

Тут вперше побачили ми реально німців. Через тиждень після приходу я бачила на власні очі, як німець бив якусь жінку по лиці. Потім це було на порядку денному. Вони відносилися до всіх нас з великим презирством. До всіх однаково. Вони почували себе як півбоги. Вони всюди казали: "Да, да, цю землю ми собі здобули". Ми добре бачили і розуміли, що вони тільки покінчать з євреями, то так само почніть робити і з нами. Нас не тішило і те, що робили бандерівці. Всі знали, що німці це найгірший ворог, але тут знову повставав двоякий настрій:

1. Серед селянських мас було незадоволення. Це тривало – до покращення становища бандерівців, бо селянин завжди шукає свого хазяїна. Люди не знали, хто такий Бандера, але знали, що він проти німців, а німця всі люди бажали знищити і через те, много селян стало себе вважати за бандерівців.

2/ Другий настрій: "Шкода, що більшовики пішли". Такий настрій був більш серед населення Львова. Бандера тут впливу не мав. В загальному і в основному всім було краще з більшовиками, ніж з Бандерою і німцями. Багато людей ставилися свідомо до більшовиків, як до союзників.

В цей час розбурхалася ненависть між поляками і українцями. Ця ненависть має своє коріння історичне, але німці тут свідомо вигравали. Вони підбурювали одних проти других і для них це було корисне.

За ці два роки радянської влади селяни почували себе рівними людьми, а з приходом німців повернулися до них польські пани і заставляли селян повертати їх добро, майно. До людей ці пани стали відноситися погано. Багато поприїжджало фольксдойче по душі поляків і їм давали маєтки. Це було знову кріпацтво. Вони заставляли людей багато працювати на себе, били людей, ганяли їх до гестапо. Розширювалася і національна і класова ворожнеча, бо це були не тільки поляки, але й поміщики.

Частина селян пішла в гайдамаки,просто для того, щоб різати поляків, які з них знущалися. На цьому користали і бандерівці, і німці. Були тут такі випадки: якогось дня я заходжу до крамниці і звертаюся по-українськи. Мені відповідають: "Не розумію, бо Україна вже закінчилася і тепер тут будуть тільки поляки".

Українські перекладачі в гестапо були використані і справах польських і навпаки, коли арештовували українців, переводчиком був поляк. Все це дрібниці, але свідчать вони про те як німці розвивали національну ворожнечу.

Мені розказував один німець Северин Байгерт, який працював в земельній інспекції. Він розказував про такий порядок: допитували декілька українців, переводчиком був поляк, він не знав, що я /цебто Байгерт/ володів польською мовою. Підчас допиту цей переводчик звернувся до арестованого: "ти свиня гайдамацька, тепер поляки тут будуть орудувати, а не українці". Цим самим той переводчик підкреслив, що справи українців поверталися в той спосіб, щоб обов"язково засудити українців. Німці урядово формально підносили більш українців. Кубійович, наприклад, мав право ходатайствувати за арестованих. Коли були наради у губернатора, скликали українців, а поляків ні.

Натомість в півформальному житті поляки були над нами через те, що серед них було дуже багато фольскдойче. Вони один другому помагали і вміли налагодити життя. Українці цього не вміли. Офіційно українці мали більше право а по суті бальше прав було у поляків. Через свою спритність, через уміння підійти до німецької влади, поляки більше успівали.

Кількість української інтелігенції була незначна. Ніяких підходів до німців вони не знали. У них не було в розпорядженні графінь, а німці з особливою повагою ставилися до всяких графінь, тому українці не могли користуватися якимись привилеями і навіть формальними правами, які начебто були у українців.

Продолжение