Я рассказала уважаемому
halb_liter как в украинской школе рассказывают детям о желании Остапа Вишни стать героем "національно-визвольних змагань". Проклятые мгебешные энвкдисты не дали. Мой собеседник подтвердил эту информацию ничем иным, как собственноручно написанным текстом остапа Вишни. Правда, его больше не изучают в украинских школах и предлагают верить на слово.
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналистичні газети зняли були ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
«Ну, — думає Остап, — пропав!»
Подивився той чорний на нього та й питає:
— Звуть тебе як?
— Остап, — каже.
— Українець?
— Українець, — каже.
Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:
— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.
— Признаюсь, — говорить Остап.
— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.
— Говорив, — каже.
— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?
— Шевченко, — говорить Остап.
— А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить.
— А «Евгений Онегин»?
— Шевченко, — говорить.
— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!
( Read more... )