Из мемуаров ветеранов ЧК-НКВД-МГБ-КГБ

[varjag_2007]

 С воспоминаний выдающегося украинского советского разведчика Сергея Карина-Даниленко начинаю серию постов - мемуары бывших украинских разведчиков и контрразведчиков, причастных и к ликвидации цупкомовского подполья, операции по выведению на Украину Тютюнныка,с которой брали пример организаторы операции "Трест",  операции "Волк", а также других наиболее интересных мемуаров из книги "Шляхами чекістської долі". К сожалению, книга писалась во времена, когда цензура следила, чтобы имена сотрудников или агентов не попали в прессу, поэтому многие написаны под псевдонимами. Но в отношении тех, которых уже нет среди живых, я буду называть реальную фамилию оперативника.

 Сергей Карин-Даниленко

 

 У вокзальній метушні я помітив його здалека. І захвилювався. Не відразу якось зрозумів, чим це викликано: формально опіка ЧК над Терешком Шостаком на цей момент не потрібна. Він був політичним злочинцем, але помилува¬ним і мав повне право перебувати на волі. Що ж тоді розтривожило мене? Ага, його одяг, Цей старий мій знайомий був одягнений у форму командира Червоної Армії, Трансформація шапки з шликом і тризубою кокардою в кашкет з п'ятикутною зіркою й породила тривогу.

 

Отут саме час відрекомендувати читачеві мого старого знайомого. Я вчився в Єлисаветградському, так званому громадському, комерційному училищі. Шостак був учнем реального училища. Зустрічалися ми зрідка в приміщенні місцевої «Просвіти», яке правило за клуб. При ньому діяв драмгурток.

Революція поставила нас з Терешком по різні боки барикад. Мене повела на бронепоїзд "Смерть белым!", і я, нелегко розпрощавшись з мрією вчитися в Київському політехнічному інституті, став згодом співробітником Єлисаветградської ЧК, Шостак опинився у ворожих лавах. Служив він під різними прапорами — триколірним денікінським, жовто-блакитним петлюрівським. Брав участь у куркульському повстанні у Плетеному Ташлику на Єлисаветградщині. Коротше, про його політичне кредо можна сказати, що було воно антирадянським. Та, тримаючи свого часу відповідь перед революційним трибуналом, він зумів прикинутися темним, неписьменним обивателем, який заблукав у лабіринтах численних партій та політичних груп. Його помилували під чесне слово, що зброї проти Радянської влади він ніколи не підніме. Про все це я знав з архівних матеріалів нашої ЧК. І от знову бачу його при зброї, з наганом на поясі. Що це — справжня зміна віх чи маскування? В усякому разі така метаморфоза зацікавила мене. Підійшов. Привіталися. Моя студентська форма не здивувала Терешка. Я завжди тягнувся до знань, а про мою роботу в ЧК він не знав. І от стоїмо на брудному єлисаветградському вокзалі серед сотень мішечників, стомлених пасажирів, що тижнями сплять на підлозі, чекаючи випадкового поїзда. Наша розмова точиться повільно. Промацуємо один одного словами й очима.

—            Чи не в Києві вчишся?

—            Вгадав. У політехнічному.

—            Світ   справді   тісний,— усміхається   мій   співрозмовник.— І я ж тепер киянин. Служу в другій Школі червоних

старшин.

—            А перша ж де?

—            Хіба   не   знаєш?   У   Харкові.    Наша   ж — київська — в   Кадетському  гаю.   Завітав  би.   Познайомлю з  добрими хлопцями. А то б і зовсім до нас. Я ж до Єлисаветграда приїхав курсантів набирати...

—            Вдячний за  запрошення. Тільки  нащо  мені  братися за зброю. Громадянська війна скінчилася. Тепер більше інженери потрібні...

Вираз обличчя Терешка різко змінився. Замість усмішки з'явилась злість. Не втримався. Зважився на одверту розмову:

— Інженери... На який біс більшовикам інженери? Ти бачив он там на станції поіржавілі паровози? Подивись на цю запльовану підлогу, на вибиті шибки. Це насувається розруха, здичавіння і запустіння. Панує хам. Інженери червоним потрібні будуть хіба для того, щоб смітники споруджувати. Зброя ж ще останнього слова не сказала. Є порох у порохівницях тих, хто не примирився з такою дійсністю.

—            Я, Терешку, в успіх збройної боротьби з більшовиками  вже   не   вірю.   Не   вдалося   задушити   Ради   в   колисці, а тепер немає таких довгих рук, які могли б дотягнутися до їх горлянки. Хто тільки не пробував: Вільгельм-другий,

французи,   англійці,   японці,   білополяки,   білофінни   і   ще нєсть їм числа. А ти хочеш купкою отих «добрих хлопців», з якими бажаєш мене познайомити, Радянську владу скину ти. Не хвалися, друже. Підеш по вовну—повернешся стри¬женим.

—            Он   як!   Може,   й   ти  вже  у   комісари   пнешся?   Ще передумаєш,   Сергію.   І   щоб   не  відрізати  собі   шляхи  до нас,— виконай на знак старої дружби моє прохання. За час канікул ти, мабуть, добре ввійшов знову в місцеве життя. Чи не міг би мені скласти списочок військових частин та їх

адреси?

—            Ого! Нащо це тобі?

—            Набиратиму  ж   курсантів.   Побуваю  в   тих   частинах.

Може, і серед червоноармійців знайдуться бажаючі. На кінчику мого язика вже була гостра відповідь. Але тоді зв'язок з Терешком обірвався б. Допускати цього не можна було. Переді мною стояв явний ворог, особливо небезпечний тим, що служив з одному з навчальних закладів Червоної Армії. Хто стоїть за ним? Скільки їх, тих «добрих хлопців»? Як вони зв'язані зі своїм центром?

І я, перевищивши свої повноваження, але, керуючись, як тоді говорили, «революційною доцільністю», дав себе «умовити» і твердо пообіцяв Шостаку:

—            Чекай у гості.

Моїм безпосереднім начальником був тоді уповноважений по боротьбі з бандитизмом Микола Васильович Кравченко. Він спочатку відреагував на мою розповідь не так, як мені хотілося, і, відверто кажучи, у його відповіді пролунали місницькі мотиви:

—            Важливу інформацію здобув ти, Сергію. Давай передамо її в губчека.

В душі я не дуже картав його за це. Бо «контриків», як любив говорити Микола Васильович, вистачало і в повіті. Надійшли навіть відомості, що найбільша націоналістична контрреволюційна організація — так званий ЦУПКОМ (центральний український повстанський комітет) — простягнув свої щупальця й до нашого міста та навколишніх сіл, зв'язується з місцевими бандами. Мало не щодня від селян надходили скарги, що бандити, формуючи кавалерійські групи, крадуть по селах коней. Ми готували розвідрейди у місця, де підозрювали існування бандитських кубел. Одне слово, в позиції Кравченка була своя логіка.            

 

Доповісти в губчека не встигли. Ніби серцем відчувши, як він тут потрібний, завітав до Єлисаветграда член колегії Миколаївської губчека Валерій Михайлович Горожанин. Ознайомившись з моїм донесенням, сказав Миколі Васильовичу:

—            Ми з тобою не удільні князі. І за межами Єлисаветградського повіту - Радянська влада.  Нам,  чекістам, бути там, де сьогодні постає найбільша і найгрізніша небезпека, До речі, є всі підстави гадати, що київська група теж зв'язана з ЦУПКОМом. Гарантую: хрещений батько у них колективний — Пілсудський з Петлюрою, а хресна матінка проживає в Парижі й кличуть її «Сюрте женераль». Можливі й інші покровителі, Петлюрівці продають тепер здобуті на нашому терені розвіддані і в Бухаресті, й у Відні, і в Белграді — всім, хто може щось покласти в їхню завжди простягнуту за подачкою руку.

 

Голова Миколаївської губчека Альпов дав згоду на моє відрядження до Києва,

Начальні мої кроки у Києві були до Шостака. Жив він поруч з місцем служби. Вже в перше відвідання застав у нього галасливу компанію. На столі стояла недопита сулія сизуватого самогону. Моя поява не викликала цікавості. Видно, звикли, що доступ сюди мають лише свої. Тільки Терешко широким помахом руки запросив сісти поруч. Перебиваючи загальну розмову, відрекомендував:

—            Мій земляк і старий приятель Карін. А може, й корисна для нас людина.

 

Троє з гостей назвали себе. Найбільше зацікавило мене прізвище Андрух. Воно вже зустрічалося мені серед імен особливо небезпечних ворогів, які давно цікавили органи ЧК. Наскільки я зрозумів, трохи звикнувши до компанії, розмова точилася навколо опублікованої в пресі ноти Радянського уряду, в якій була вимога до білополякіа розпустити, як це передбачено Ризьким мирним договором, антирадянські емігрантські організації, що вели підривну роботу, а керівників цих організацій вислати за межі країни. Говорилося про це за столом з неприхованою тривогою. Мені впало в око, що пляшка на столі й багато порожніх у кутку—тільки реквізит. Всі були абсолютно тверезі і явно зібралися на конспіративну зустріч. При мені посиділи ще з годину, випили по келиху і розійшлися. Терешко відразу до мене:

-- Обіцяне привіз?

—            Вже й не пам'ятаю, що  обіцяв. Я до  тебе просто по-дружньому.

—            Не будь боягузом, Сергію. Не прикидайся дурником. Невже немає в тобі й краплі національної свідомості?   

—- Про що ти?

—            Хіба забув? Я про список військових частин.

—            А-а, так і сказав би. Я-таки дещо занотував. Тільки не буде тобі списочка.

—            Чому?

—            Тому, що, відверто кажучи, ненадійні ви люди. Зрадів був, зустрівши тебе в Єлисаветграді. Подумав: от до кого можна пристати. А ви навіть конспіруватись не вмієте, Ляпаєте язиками. У вашій розмові про Радянську ноту я вловив велику тривогу і співчуття до петлюрівців. А хлопці ж і уявлення не мають про те, хто я такий.

—            Не  помилився,  виходить,  я  в  тобі, Сергію!  Ти-таки

наш! З радістю приймаємо тебе до гурту. Доповідай, що привіз. Потім ще поговоримо.

 

Помацавши по кишенях, я витяг саморобну маленьку записну книжку й почав перелічувати все, що дали мені в ЧК для дезинформації ворожої розвідки. Шостак слухав і нахвалював мене. Все виглядало дуже вірогідно. Коли я скінчив, він схвильовано мовив:

—- Тепер ми з тобою одним мотузком зв'язані. Коли б ЧК дізналася про твою послугу нам, поставили б тебе до стінки. Бо те, що ти зробив,— звичайнісіньке шпигунство. Отже, вірю тобі повністю. Ти сказав, ніби ми погані конспіратори. Ще раз помилився, друже. Проти кожного, хто тільки-но сидів за цим столом, ми з тобою шмаркачі. А вони у бувальцях бували. Надто довго розповідати про всіх. Згодом сам дізнаєшся. Скажу про Андруха. Він наближений до самого Євгена Коновальця. Колись був австрійським офіцером. Потім командував у облоговому корпусі Коновальця полком українських січових стрільців. І сюди прибув за особистим його дорученням. Інші теж, як то кажуть, бачили світ.

 

Розбазікавшись, Терешко розповів багато важливого і цікавого.

Так я дізнався про контрреволюційну шпигунську зграю в Київській школі червоних старшин. Вона іменувала себе УВОСС (Українська військова організація січових стрільців). І, як вдалося мені розвідати пізніше, підтримувала через Андруха зв'язок з ЦУПКОМом.

 

Між іншим, сама назва цієї організації петлюрівського толку вельми характерна. Вона показує, як буржуазні націоналісти на кожному кроці фальсифікували історію, намагаючись прикрити справжнє обличчя і цілі своїх формувань, овіяти їх фльором старовинної романтики.

 

Українські січові стрільці (скорочено їх називали УСУСами) ніколи навіть історично не мали відношення ні до Січі, ні до славного війська запорізького. УСУСи виникли в 1913 році. Під час першої світової війни як окрема бригада воювали у складі австро-угорської армії проти Росії. Сформувала ці підрозділи, вислужуючись перед імператором Францом Йосифом, українська буржуазія в Австрії та Угорщині. З першого кроку свого існування УСУСи були позначені каїновою печаткою зради — продавали Україну німцям. І безславний кінець цього війська був логічним: воно розпалося разом з австро-угорською клап¬тевою імперією.

 

Тільки окремі дрібні підрозділи прийшли потім з катом робітників і селян Коновальцем на Україну і поповнилися тут синками поміщиків та капіталістів, куркулів. До їх лав потрапила й частина обдурених націоналістичними лозунгами селян. Використовувались УСУСи Центральною радою та Директорією як карателі. Це вони під час придушення Січневого повстання залили вулиці Києва кров'ю арсенальців, розправилися по-звірячому в грудні того ж 1918 року з більшовиками із партійного підпілля, розстріляли Галю Тимофєєву, іменем якої тепер у столиці України названа одна з вулиць. Це руками катів з УСУС влаштували жовтоблакитники розгром Київської ради профспілок, розігнали селянський з'їзд у Полтаві... Довгий і повний злочинів проти українського народу їх «послужний список». Була й розплата: розгромлені навесні 1919 року Червоною Армією ці загони карателів перестали існувати.

 

І от довелося мені  побачити, як кати через неможливість  далі   працювати    за   професією   змінили   «спеціальність» — фактично перекваліфікувалися на шпигунів. Київська ЧК скоро ліквідувала це кубло.

 

Comments

KGB forever

[cenist.livejournal.com]

Интересно, где можно ознакомится с этим сборником воспоминаний?
Возможно ли его размещение в Инете как PDF или Dj

Re: KGB forever

[varjag-2007.livejournal.com]

Такие люди воспоминаний не оставляют. Это - из малой толики рассекреченного о его работе. Сейчас такое уже не рассекретят (((

Re: KGB forever

[cenist.livejournal.com]

А вы откуда их получили?
Может имеете оригинал или копию?
Очень интересная книга, но вот найти никак не могу.
вот такая вот путь чекистской судьбы........
если вы бы смогли переслать мне копию......
в боргу бы не остался, имею ряд интерейснейшых изданий КГБ о украинских националистах,как и других националистов тоже. Обменялись бы

Re: KGB forever

[varjag-2007.livejournal.com]

В начале 90-х чуток рассекретили :).