varjag_2007 | Исповедь бывшего провидныка ОУН-3 (Reply)

Продолжение. Начало здесь: (1), (2), (3)

Поговоривши з матір'ю, я пішов до Федосія Токаря, щоб побачити Зіну. Мов злодій; переліз через повітку у двір і постукав у вікно. Мене привітно прийняли, мов зятя. Зіна кинулася приготувати щось попоїсти, а я з старим Токарем сів на лаві. На столі лежав лист Зіни: вона писала якомусь солдатові Радянської Армії в Іванівську область, де той лежав у госпіталі. «Зрадила мені Зіна», — подумав я.

- Це кому ти пишеш? — запитав я, кину¬ши головою на лист.

— Одному бійцеві, — відповіла Зіна. — Він у нас лежав поранений, і такий хороший чоловік!

Я змовчав.

— А де ж Яків? — запитав Токар про сина. Яків Токар був убитий на території Ратнівського району, і я сказав про це старому і Зіні. Вони дуже засмутилися втратою єдиного сина і брата.

— Дурне ви діло робите, хлопці, — сказав Токар.

Мене образили слова старого Федосія. Я попрощався і вийшов з хати, відчуваючи себе тут чужим і не потрібним, як мені здалося, навіть, Зіні.

Після цього ми з Ананієм Хлудом вирушили на з'єднання з своєю бандою. Під час зустрічі «Ярий»—Кленовий і «Шах» порадили мені повернутись на свою попередню роботу. Я приєднався до зв'язку, який йшов у напрямі Головнян-ського району, і прибув на старе місце.

В селі Кізя знову зустрів «Медведя». Користуючись тим, що він добре знає місцевість (зв'язки тут усі вже були знищені), я пішов до Бугу, в район села Рогові Смоляри. Тут і знайшов чоту Викова з сотні «Чумака». Я почав розпитувати про моїх старих друзів, зокрема, Петренка — провідника з Любомля та Стацюка. Биков сказав:

— Вони виявилися «зрадниками»: склали зброю і з'явилися з повинною до органів Радянської влади. Ось почитай газету. Тут все сказано.

Я взяв газету і почав читати. В статті під назвою «Два брати» писалося, що в Любомлі жив Стацюк Костянтин. Було в нього аж сім синів і одна дочка. Один з синів Стацюка і дочка Люба пішли служити в Радянську Армію і не були на окупованій німцями території. Стацюк Степан уже дослужився до чина капітана Радянської Армії, а його сестра Люба стала сержантом медичної служби. Коли Степан Стацюк приїхав до батьків у відпустку, він дізнався, що його брат Сашко і товариш Петренко стали бандитами.

— Іди, батьку, в ліс і приведи мені обох: я хочу з ними поговорити. Своїм життям гарантую їхню безпеку і повну свободу дії. Після розмови

зі мною хай куди хочуть ідуть.

Вислухав старий Стацюк слова сина і пішов у ліс. Брат Степана — Сашко і Петренко прийшли в Любомль.

Степан Стацюк розповів хлопцям, який загубний шлях обрали вони, ставши ворогами свого народу, і яку чорну справу роблять, допомагаючи оунівським бандитам надіти на шию українського народу ярмо поміщиків і капіталістів.

— Повертайтесь до свого народу, станьте чесними людьми, — закликав Степан Стацюк засліплених націоналістичною облудою хлопців. — Радянська влада вам усе простить. Ти, Сашко, мій брат, а я капітан Радянськой Армії і та можеш мені повірити.

Сашко Стацюк і Петренко послухали доброї поради.

Банди УПА почали з кожним днем рідшати. Восени 1944 року з фронту, який дійшов уже до Варшави, деякі частини Радянської Армії відійшли на відпочинок і розташувалися в районі, де ховалися наші банди. Нам було нікуди подітися. Рештки головорізів «Лисого» переховувалися в районі села Кроженець. Радянські війська проводили тут навчання і прочісували ліси, виловлюючи з допомогою місцевого населення оунівців. Сховатись було вже просто неможливо. Українське населення симпатизувало Радянській Армії і ненавиділо нас. Ми, мов пацюки, полізли в нори під землю. Я вирив собі для схованки криївку під корінням вільхи, що стояла біля самого болота. Щоб замаскувати яму, в яку залазив відлежатись до закінчення облави або поспати, я нарізав купу осоки і прикривався нею.

«Курінь», яким командував «Лисий», від тих облав дуже порідшав і він, переляканий, ховався, як і я, по різних криївках. Якось увечері ми зустрілися з «Лисим» після облави і я розповів йому, де і як я ховаюся.

— Цікаво. Покажи, можливо й мені знадобиться.

—

Трохи пізніше я з одним оунівцем з села Голоби покинув район села Крошенець і попрямував на схід: «Можливо і я там зроблю так само, як Петренко і Стацюк», — думав я.

По всіх селах були розташовані Радянські війська — вони готувалися для рішучого наступу на гітлерівців. Всюди лунали веселі пісні, а я з таким же як і сам бандитом йшов уночі крок за кроком, боючись зробити найменший шелест, ховався по-злодійському і обходив українські хати, де жили хороші люди-трудівники.

Так ми дійшли до села Черемошна Воля. Перед ранком ми потрапили в розташування якоїсь військової частини. Ми попадали на землю і довго лежали, трясучись від страху, мов у лихоманці. А навколо нас почали спалахувати вогні: солдати грілись після прохолодної ночі. Почало сіріти. Ми померзли, але від страху навіть не ворушилися. Я думав, куди б сховатися. Дивлюсь — Сіріє купа гною, який вивіз, мабуть, господар удобрити поле. А трохи далі стоїть копа жита.

— Давай сховаємось у цій купі гною, — шепочу своєму супутникові.

— У гній я не полізу, — каже той. — Я сховаюся в копу жита.

— Тоді прикрий мене гноєм. Увечері чекай на мене в копі.

Ми вирили в копі гною продовгувату яму і я заліг там. Мій напарник зарив мене і поліз до копи жита. Мені скоро стало тепліше і я заснув. Прокинувся від пісень, що лунали по полю. То йшли радянські бійці. «Так і батько мій зараз співає, і, можливо, згадує мене? — подумав я. — Він обрав правильний шлях — справді пішов помститись фашистським загарбникам, воює зараз, б'є окупантів. А я лежу в купі гною, мов той жук».

Лежу я з такими думками і тремчу від страху. Раптом почув вигуки військової команди, туптіння ніг, потім на мене хтось упав і так при¬давив, що не було чим і дихати. Чую, лежать на мені два бійці з кулеметом і розмовляють:

— Не висувай голови, — каже один, — краще маскуйся.

«Дивись, подумав я, більшовики, а говорять українською мовою. Невже таке може бути?» Я вже задихався в тій купі смердючого гною, але почулася команда, бійці підхопилися і побігли далі. А я лежав приголомшений аж до вечора і слова пісні ятрили мою душу: «Іде війна народна, священна війна!»

Увечері обережно виліз з-під гною і попрямував до копи, в якій переховувався мій супутник.

— Вилазь, друже! — гукнув йому.

Мовчаане поле лежало навколо мене...

Заморосило дощем. Я зняв чоботи і заткнув їх

халявами за пояс: щоб не було чути моїх кроків. Прислуховуючись до найменшого шелесту, з зарядженим автоматом йшов по українській землі — чужий і нікому не потрібний. Більше того, я був ворогом цієї землі, що парувала від теплого дощу.

«Але куди йти, куди податися, що робити?» — питав я сам себе і не знаходив відповіді. — Піду додому — хоч матір побачу».

Через пару ночей я дійшов до рідного села. Мати і зраділа і злякалась, побачивши мене. Вона не знала, що й робити зі мною.

— Іванку, — благально подивилась на мене мати, — краще тобі покинути все і піти по батьковій дорозі. Та вже й наш Йосип, твій брат,

пішов служити до війська. А ти все по лісах мандруєш!

Мати вийняла знову листа від батька. Він писав, що справи у нього йдуть добре. Був легко поранений, але вже вилікувався і направляється знову на фронт. Потім показала ще одного листа, в якому батько повідомляв, що знаходиться на Прибалтійському фронті, і Радянська Армія вже підходить до кордонів Німеччини.

В душі я заздрив батькові, але так нічого і не сказав матері. Я пішов знову в ліс, щоб зустрітись з «Ярим», «Шахом», «Холодним» і порадитись з ними, що далі робити. Відверто говорити я з ними не міг, бо поплатився б за це головою, але я сподівався почути від них про думки і настрої нашого проводу.

На різдвяні свята в Бузацькому лісі я зустрівся з «Шахом» і бандою «Верховинця», яка переховувалась в районі Ратно—Камінь-Каширський— Любешів. «Шах» сказав мені, що він призначений провідником ОУН Ковельського надрайону, а я буду у нього господарчим: мені належало грабувати у селян харчі, одяг та взуття.

Ми попрямували в район Ковеля. Потинявся я по селах пару тижнів і побачив, що населення нам вже зовсім не співчуває. Ми зі своїм «надрайоновим провідником» приєдналися до бандитів «Верховинця».

— Вашим завданням буде постачати моїх хлопців, — поставив вимогу «Верховинець».

— А як же постачати, коли населення нічого не дає?

— Дуже просто: беріть п'ятірку хлопців і заходьте до першого-ліпшого двору. Побачите корову — беріть. От і буде ваше «постачання», — зареготався «Верховинець».

Взяв я кількох бандитів і пішов в одне село, а там уже діють групи місцевого населення по винищуванню оунівських бандитів. Ми натрапили на одну таку групу і ледве втекли. До самого місця розташування банди «Верховинця» переслідували нас місцеві жителі.

Не встигли ми присісти, як знову почалася стрілянина. «Верховинець» бачить, що справа погана — давай тікати, а я за ним. Кілометрів з двадцять кивали ми п'ятами — аж до села Ветли, Любашівського району.

В лісі відсапалися і побачили дядька, який приїхав дровець нарубати. «Верховинець» покликав його до себе.

— Ти що, приїхав нас висліджувати?

— Та ні! У мене дома замерзають діти, ось я і приїхав нарубати дров. Змилуйтеся, пане!

— Знаємо ми таких! — буркнув «Верховинець» і повісив бідного дядька.

Ми пішли далі. Але я відчув, що мене почав забирати тиф. Я мусив залишитися в селі Полиці, Камінь-Каширського району.

Перед тим, як покинути «Верховинця», «Шах» дав мені свою польову сумку, в якій було дві тисячі карбованців радянських грошей та два листи від дівчини, що його лікувала. Мене привезли в село Полиці до якогось дядька.

— Візьми,— кажу йому,— всі гроші, і переховай мене, доки я видужаю.

Дядько глянув на мене скоса і сказав:

— Іди ти до Дідька з своїми грошима! Не хочу я твоїх грошей, скільки б їх не було. Забирайся геть!

«Он як любить нас українське населення»,— гірко подумав я.

Надвечір завезли мене в якийсь хлів з сіном, прорили там нору і я заліз в сіно зі своїм автоматом. Оунівці залишили мені дві пляшки води, загорнули вхід у нору сіном і пішли. Я залишився один.

Так я пролежав всю хворобу. Одного разу за оунівцями була погоня і, прочісуючи ліси, радянські бійці зупинилися в хліві на перепочинок. Вони покурили, пожартували і пішли далі. А я лежав, ні живий, ні мертвий.

Налякані члени боївки, які за мною доглядали, не приходили три дні — у мене не стало води, і я ледве не вмер від спраги.

Коли я видужав, поселився недалеко від того хліва на хуторі, а через кілька днів пішов у район села Довга Нива, Камінь-Каширського району. Тут я зустрівся з невеличкою купою бандитів і пробув з ними місяців зо два.

Прийшла весна 1945 року. Я вже зовсім видужав і думав йти до матері, набратись сміливості і покинути свою брудну справу. Але я боявся, що коли я залишу банду, то прийдуть оунівці і вб'ють матір, сестру, діда. Вони неодмінно розправляться і зі мною — рано чи пізно.

І я пішов не в Грабове, а на з'єднання з решткою банди, в якій були «Шах» і «Ярий». Так потрапив я у Бузацький ліс. «Ярий» розповів мені, що тут знаходиться і «Шах». Я пішов до нього, як до свого начальника і щоб віддати йому сумку. Бачу, «Шах» стоїть зажурений

— Чого це ти похнюпився, друже? - питаю його.

— Та ось так, тяжко на душі.

— Я тобі приніс твою сумку і в ній листи від дівчини, що доглядала за тобою.

— Та невже! — аж скрикнув «Шах», вхопивши папірці.— Який я тобі вдячний!

«Любий мій,— писала дівчина,— я дуже переживаю за тебе. Як би мені хотілося пожити людським життям, а не скитатися по-звірячому лісами. Тільки, коли це все настане?»

«Шах» почитав листи і відійшов під сосну. Ліг і сумно встромив очі в небо.

— Ти що — не радий листам?

— Немає вже її на білому світі. «Іскро»,

«Іскро» — чому я не з тобою?..

— Ти що верзеш?

— Ех, не питай! «Іскру» розстріляли.

— Хто і за що?

— Наша служба безпеки розстріляла, бо вона була радянською шпигункою.

— Хто, «Іскра»? Та ти збожеволів, друже «Шах»! Цього не може бути!

— І я так думаю, але СБ так мене повідомила, її зараз в живих уже немає.

Я почав розпитувати «Шаха» про Гришка.

— І Гришка немає,— сказав «Шах»,— він теж був радянським агентом і його розстріляли. У нас СБ постріляла половину сотні — всіх вихідців с Східної України розстріляли.

— За що?

— Вони були агентами більшовиків. Я дізнався, що вже розстріляно половину оунівців і в інших бандах. Це вносило в ряди бандитів розлад і ця дика зграя, що йменувала себе «повстанською армією» розпадалась на очах. її добивали самі ж перелякані і збожеволілі ватажки. Голодні вовки перегризали один одному горло.

Анатолій Хлуд, якого я тут зустрів, розповів:

— Ти знаєш, Іване, у нас діється щось неймовірне: розстрілюють без розбору. До нас потрапили два дезертири з Радянської Армії. Хтось

сказав, що вони радянські шпигуни. Коли ці хлопці поснули, до них підійшов «Яструб» і пострі ляв їх з пістолета, навіть нічого не спитавши.

— Ех, коли б і мені вмерти такою смертю! — з лякливим дрижанням у голосі вимовив Хлуд.

— Та це ж неподобство! — сказав я.— Як же це так?

— А ось так воно і є. До речі, за тобою приходив якийсь вусатий чоловік — він хотів обов'язково знайти тебе. Якийсь Петрійчук із Забужжя,

лісник,— казав.

— А, це той, що допомагав мені пустити млина в Забужжі. Де ж він зараз?

— Подумали, що він більшовицький агент, який прийшов, щоб тебе знайти і застрелити. Ну, його вивели і розстріляли в березняку.

...На четвертий день мого перебування у Бузацькому лісі я зустрів бандитів, які направлялися по зв'язку. Серед них я впізнав старого приятеля — Василя, того, що служив у поліції з Кубиком в селі Сухоїжах. На ньому був новенький гітлерівський мундир, шовкова сорочка, і він курив добрі німецькі сигарети. Я питаю:

— Де це ти так зодягнувся, Василю?

— Е, чоловіче добрий, я ж недавно перелетів лінію фронту,— всміхнувся він.

Мене зацікавили його слова, і ми розговорилися. Василь розповів, що коли фашисти тікали від Радянської Армії, він теж приєднався до них. Потрапив в якесь чехословацьке місто, де всім колишнім українським поліцаям запропонували піти в школу диверсантів. Навчали там радіосправі, підривати поїзди, мости, здійснювати різні диверсії.

— Пробули ми в цій школі два місяці,— розповідав Василь.— І ось, коли закінчилося навчання, нам наказали вилетіти в радянський тил. На проводи прийшов сам Стецько. Він оголосив промову і сказав, що нас всіх здоровить Степан Бандера, і — А де ж він тепер? — не витримав я.

— Е, Бандера тепер на свободі! Як тільки Радянська Армія дійшла до старих кордонів, гітлерівці його випустили. І тепер він вільно почуває

себе в якомусь німецькому місті.

— Ну, а що ж далі? — питаюся я.

— Далі Стецько говорив, що нас посилають на Україну підривати радянські поїзди, мости, робити диверсії, збирати розвідувальні дані і передавати їх по радіо в провідний центр ОУН за кордон.

Стецько говорив також про те, що коли фашистська Німеччина буде розбита, тоді провід ОУН перебереться до Англії і звідти керуватиме повстанським рухом на Україні.

Василь розповів, що Ярослав Стецько підійшов до нього, потиснув руку і побажав успіху. Всіх диверсантів-оунівців гітлерівці озброїли пістолетами і автоматами. Видали на дорогу шоколад, сигарети, боєприпаси, тол і портативні рації. Стецько виїхав навіть на аеродром і перед відльотом помахав рукою на прощання.

— Ми піднялися в повітря,— розповідав Василь,— і полетіли в район села Несухоїжі. Але коли літак перелітав лінію фронту, його обстріляла радянська зенітна артилерія, і він збився з курсу. Нас викинули в Камінь-Каширському районі. Ну, а тут я знайшов своїх. Побачив я і рацію Василеву, вона була вже без живлення. На рації стояла американська марка...