Исповедь бывшего провидныка ОУН-5

[varjag_2007]

 Окончание. Начало здесь: (1), (2), (3), (4), (5)

Вночі з села Хмизово привезли в ліс сільську дівчину років сімнадцяти, а то й менше. її провина полягала в тому, що вона разом з іншими сільськими дівчатами ходила на гулянки, коли в селі стояла якась військова частина Радянської армії.

 

«Кубик» побачив дівчину і в нього по-вовчому загорілися очі.

—            Дозвольте мені допитати її,— звернувся він до  «Варнака».— Я з неї жили витягну, а допитаюсь чого нам треба.

—            Бери її, друже   «Кубик»,— вискалив   зуби «Варнак».

Дівчина сполотніла.

—            Піди, друже «Гордий», подивися, як треба діяти справжньому націоналісту,— наказав   мені «Варнак».— Учись      боротись     за     самостійну Україну.

 

Кубик взяв дівчину і повів її за кущі. Я пішов слідом за ним.

—            Ти хто така? Більшовицька агентка?

—            Та що ви, дядечку! — перелякалась дівчина.— Я звичайна селянка. Живу в Хмизові одна з матір'ю.  Політикою не цікавлюсь.

—            Брешеш! — гаркнув    «Кубик».— Ми   знає мо, що ти ходиш до більшовиків і передаєш їм, де ми знаходимось. Я з тобою поговорю по-іншому. Зв'яжіть їй руки!

 

Кілька оунівців схопили на смарть перелякану дівчину і скрутили їй руки.

 

 

—            Кажи,   ти   доносила  на   нас   більшовикам? А, мовчиш! Ти у   мене   заговориш! — оскаженів «Кубик». Він засунув свою брудну руку в пазуху

дівчині і розірвав на шмаття стареньку кофтину. Потім здер з дівчини спідницю і вона залишилася зовсім гола. Дівчина підняла зв'язані руки і закрила  ними обличчя.

—            Дивіться,  хлопці,    яка   красуня! — зареготався «Кубик». — Діана!   Ану, зробіть з неї бублика!

 

Дівчину схопили, зігнули і під колінами між зв'язаними руками засунули кострубату палицю. Напівмертва дівчина звалилася набік.

—            Може котрий хоче   поласувати   красунею?

Ну, починайте, хлопці,— реготався «Кубик».

Дівчина затремтіла, підвела голову і благально подивилася на нас.

—            Убийте   краще    мене!—крикнула   вона.— Тільки не чіпайте!..

—            Ага,   заговорила! — зрадів   «Кубик».— Ну,  хто почне першим   ласуватися цією непорочною Діаною? Не хочете? Тоді я покохаю її!

Він вийняв ніж і полоснув гострим лезом по грудях дівчини. А потім накинувся на неї і почав топтати ногами.

—            Може  тепер скажеш,  що   ти   розповідала солдатам?

—            Дайте мені води,— прошепотіла дівчина.

—            Е, ні! Ми води задарма не даємо! Скажи, ти гуляла з солдатами?

—                  Єже-богу, не гуляла!

—    Брешеш,      гуляла! -розлютувавсяя "Кубик".

—    Не гуляла, не гуляла! Ми з дівчатами ходили тільки співати наших українських пісень. А з солдатами я не гуляла.

—    А це я зараз перевірю, — всміхнувся «Кубик», застругуючи ножем соснову палицю.

 

За мить він підскочив до дівчини і почав штрикати їй загостреною палицею в половий орган. Нелюдський крик прокотився лісом. Поблизу почулися постріли — група озброєної сільської молоді прочісувала ліс. «Кубик» встромив ножа у спину дівчини і першим кинувся тікати.

Цього разу я вже не побіг з ними, а забрався в таку гущавину, куди і звір ніколи не пролазив. Тут до пізнього вечора лежав і думав.

 

Перед моїми очима поставала страшна картина знущання «Кубика» з чистої і хорошої української дівчини з села Хмизово. Чекає зараз на неї мати, виглядає любу свою донечку і не знає, що принесуть її понівечене тіло сільські хлопці — ті ж самі, що разом з нею виспівували на колодках чи над річкою свої чудові українські пісні.

 

Мені згадалася моя мати, менша сестра, Зіна. У мене волосся стало дибки і холодним потом вкрилося тіло, коли я уявив собі на місці дівчини з села Хмизово свою сестру і Зіну. Гострий біль образи і жалю пронизав моє серце, і я вперше гірко і безнадійно заплакав.

 

«Але ж «Кубик», «Варнак», «Ярий», «Православний» і всі інші звірі з людськими обличчями, нічні упирі глухих лісів Волині були твоїми друзями і однодумцями», — почув я грізний голос своєї совісті. — Подивися, хто вони, ці «борці» за химерну і нікому не потрібну «самостійну» Україну! Гітлерівці вішали, розстрілювали, живими спалювали людей — наших батьків, матерів, сестер і навіть малолітніх дітей. А ви, укра їнські націоналісти? Хіба ви цього не робите? Дикий звіт) не нападає на свою породу, не зробить того, що робив на моїх очах «Кубик»!

 

«Наша влада повинна бути страшною!» — пригадалися ще раз слова наказу головного головоріза ОУН-УПА Степана Бандери.

«Нічого незвичайного не буде, коли ми виріжемо двадцять мільйонів українського населення, яке буде нам перечити!» — вогнем пекли мозок слова «Ярого».

«Знищувати кожного, хто хоч на хвилину перестане вірити в нашу перемогу!» — казав «Варнак».

 

Я лежав під кущем самотній, всіма проклятий і розчавлений тягарем страшних злочинів перед своїм народом, Батьківщиною і самим собою.

І все ж я вирішив, що мені не по дорозі з оунівськими недолюдками. Треба шукати іншого шляху.

 

Тієї ночі я повернувся додому, в село Грабове. Мати розповіла про сільські новини. У відпустку приїхав мій друг дитинства Івсевич. Ми з ним в один день народилися, разом ганяли на лозинках, вдаючи з себе сміливих вершників-козаків, потім ходили до школи. Тепер Івсевич — офіцер Радянської Армії, як і його середній брат. Старшого вбили польські поліцаї, ще коли він був в революційному підпіллі.

—    Івсевич заходив до нас і запитував про тебе,— розповідала мені мати. — Я посоромилася сказати йому правду.

—    Я знаю, де Івась, хоч ви й не кажете, тіонько,   —  сказав мені  Івсевич.   —   Перекажіть йому,  нехай кидає   те брудне   діло   і   виходить

з лісу. Радянська влада йому все простить.

 

Я сидів приголомшений. Потім мати дістала листи від батька і брата Йосипа. Батько писав, що після лікування працює в господарчій бригаді на відбудові    зруйнованої    гітлерівцями Дніпрогідроелектростанції. Брат Йосип повідомляв, що їде воювати з японськими самураями і дуже задоволений службою в Радянському війську.

 

Я поклав в кишеню листи батька і брата. Мати мовчки і сумно дивилася на мене, і стільки благання і докору було в її милих, наповнених сльозами очах!

 

Як же бути, що робити? Якщо я піду в органи Радянської влади і складу зброю, одразу ж з'явиться «Холодний» і виріже матір, сестру й діда. Такі як «Кубик» і «Холодний» не зупиняться ні перед чим.

 

Повечерявши, я пішов до Зіни. Вона розповіла, що з оунівської банди багато грабівських хлопців склали зброю і повернулися в село.

— Працюють вони зараз чесно в колгоспі, і ніхто їх не переслідує, — говорила Зіна. — І ти повертайся додому. Тобі нічого не буде! Колгосп наш одержав велику допомогу від держави, і тепер всі люди добре в ньому працюють. В село вже не заходять бандити — у нас є багато озброєних хлопців!

— Завтра я піду в ліс і зустрінуся там з боївкою, — сказав я Зіні. — При першій нагоді втечу звідти, але так, щоб оунівці- думали, ніби я вбитий. Бо боюся, що вони виріжуть нашу сім'ю.

 

Після розмови з Зіною я пішов у Синовський ліс, а звідти — в Головнянський район. Тут у лісі зустрів групу «Ігоря». Це була невеличка зграя обірваних, брудних і злих бандитів.

 

Вранці привели зв'язану людину. Побачивши «Холодного», полонений вигукнув:

—    О, дивись, —Тихон Онищук! Тепер я бачу,

що потрапив до своїх. Ти що, не впізнаєш? Це я, Войщук. З тобою разом працювали.

—    Бачу, що ти Войщук, — насупившись відповів  «Холодний».   —   Де це тебе так почастували?

—    А я зараз в Любомлі головою сільради працюю — люди обрали. Поїхав   на   хутір   Сілиск, а там на хрестини потрапив   до   родича.   Випив

однісеньку   чарку!   А   він,    самогон,   міцний   такий, що й звалив мене. їду собі і співаю. Зроду в рот не брав горілки, а тут така оказія!

 

Войщук ще не розумів, в які лабети він потрапив.

—    Так ти   значить   більшовицький   агент!  — і «Холодний» вдарив Войщука в зуби.

—    За що б'єш, Тихоне? Мене ж люди обрали і я нічого не роблю поганого своєму народові.

-Ага, ти служиш народу! Ось тобі, ось тобі! Бандити накинулися на Войщука і почали бити. Потім вилили на нього відро води, і коли він від¬крив очі, знову почали бити.

—    Душогуби ви, а не люди, — підвівшись на лікоть, сказав Войщук.

—    Що ти сказав? — люто підскочив до нього Онищук-«Холодний».

—    А те, що чуєш! І не боюсь я вас, гітлерівські собаки. Я плюю на вас, каїнові виродки!

 

Войщук з останньої сили підвівся на ноги і з палаючими очима, наблизившись до Онищука, плюнув тому в обличчя.

 

Сміливій і мужній людині Онищук вистрелив у рота...

 

Я швиденько попрямував у Головнянський район. В селі Кізя зустрів

«Медведя».

—    Почитай, що нам   більшовики пишуть,   — простягнув він газету.

У зверненні до робітників, селян та інтелігенції західних областей України писалося, що Уряд Радянської України прощає учасникам націоналістичних банд. Вони можуть з'явитися з повинною і виправдати себе чесною працею на Радянську державу, на свій народ, на благо своєї Батьківщини.

 

Нарешті у моїх руках був рятівний документ. Щоб не викликати підозри, я сказав «Медведю»: —   Як районний   провідник   ОУН, я   повинен мати цю газету при собі.

 

«Медвідь» збентежено простягнув мені газету, і я швидко сховав її до кишені.

 

Під вечір наша банда виступила у напрямку села Горовно. Тут нас несподівано зустріла озброєна група сільської молоді і почала обстрілювати. «Медвідь», «Кубик», я і ще четверо бандитів кинулися тікати разом в один бік, а решта — в інший. Ми бігли, мов наполохані зайці — хто куди. Я залишився один і вже міг розпоряджатись своєю долею, як хотів.

Одразу ж я написав заяву органам Радянської влади про своє рішення скласти зброю і припинити бандитську діяльність. Але як передати цю заяву? Кому довірити таку важливу справу? Нарешті я вирішив зайти до однієї знайомої і попросити її це зробити.

 

Але з цього задуму у мене нічого не вийшло: знайома категорично відмовилась нести мою заяву — мабуть, подумала, що я перевіряю її. І знову я пішов у ліс під село Скринниця. Це була моя остання ніч у лісі на становищі бандита оунівця — всіма проклятого звірюги нелюдима, від якого відвертається й рідна мати.

 

Щоб там не було, але я вже не міг носити на своїй душі тягар злочинів перед народом і Батьківщиною, бо вже розібрався в облудній і кривавій «ідеї» українського націоналізму.

 

Ранком я несподівано побачив радянських прикордонників. Можна було втекти від них, але незборима сила свідомості штовхала мене до цих двох солдатів, які спокійно йшли собі по дорозі, розмовляючи між собою. І я, піднявши вгору руки, пішов їм назустріч: в одній руці був автомат, а в другій газета із зверненням Уряду Радянської України...

 

Коли прикордонники відібрали у мене автомат, і я опинився в їхніх руках, мені стало дуже страшно, бо в лісі ми наслухалися від ватажків бандитських зграй ОУН, що нас будуть і різати, і зуби рашпилем пиляти, і шкіру живцем здирати. Але нічого того не було — яі мною поводилися чемно, навіть жартували на прикордонній заставі, куди я прийшов разом з солдатами.

 

Через півгодини на заставу машиною приїхав майор Тарасенко. Він потиснув мені руку і поздоровив з початком нового життя.

І воно почалося — це нове життя. Я був серед наших хороших радянських людей, бачив їх самовіддану працю над тим, щоб швидше загоїти рани війни. Після цього я приїхав до Любомля, де одержав паспорт. Мене вразило, здивувало і обрадувало бурхливе творче життя людей, які будують собі щасливе і радісне життя. Мимоволі я порівнював дику зграю українських націоналістів з цими людьми-трударями і мені стало гірко й боляче, що я був не з самого початку з ними, а блукав по диких хащах.

 

Невдовзі я поступив працювати в Любомльський ліспромгосп. Ще деякий час оунівські виродки лютували по глухих селах волинського Полісся. Але незабаром народ їх знищив.

 

Я працював в ліспромгоспі, добре заробляв і жив собі щасливо і спокійно. Коли відкрилася вечірня школа, я почав вчитися і закінчив її. Хотілося мені і далі вчитися, щоб здобути вищу освіту, але я довго вагався подавати заяву. А коли, нарешті, надіслав її, то з нетерпінням чекав на відповідь.

 

«Ні, не приймуть, — думав я, — адже на мені така ганебна пляма!» Та ось надходить довгождана відповідь. Я з хвилюванням відкриваю конверт і виймаю аркушик паперу, на якому надруковано:

 

«Шановний товаришу Реванюк І. С. Сповіщаємо, що ви зараховані на перший курс заочного відділення Львівського сільськогосподарського інституту на лісотехнічний факультет».

 

Я ще й тепер бережу цього листа з плямами моїх сліз на ньому — сліз радості і каяття!

 

Я працював і вчився. їздив на залікові сесії, і за мною зберігалася моя заробітна плата. Жодної копійки за навчання я не платив. Так непомітно минав час. У 1958 році я поїхав до Львова писати і захищати дипломний проект. Ось він уже готовий. Я виходжу на трибуну. Сотні пар очей дивляться на мене доброзичливо, тепло і підбадьорююче. А я, зрадливий син свого народу, стою і мучаюся: руки дрижать, і я не можу розв'язати папку, щоб вийняти з неї свого дипломного проекта.

 

Нарешті я підводжу голову і бачу хороших наших молодих людей, які, підбадьорюючи мене, кивають головами.

 

Свою дипломну роботу я захистив на «відмінно». Потім директор інституту вистроїв дипломантів чотирикутником і виголосив  коротку сердечну промову. Він говорив, що ми повинні вірно і чесно служити на благо свого народу і Батьківщини. Щоб квітло щастя і радість супроводжувала людину на кожному її кроці. Я напружував усю свою силу волі, щоб не розплакатись в цей урочистий момент. Та коли директор інституту вручив мені диплом інженера лісотехнічної справи, я не витримав... То були сльози радості і щастя!

Я став людиною! Мене зробила нею наша рідна Радянська влада.

І ось моя сповідь. Я нічого не прикрашував, нічого не приховав. Розповів так, як воно було— щиру правду!